Володимир Миколайович Владко - Нащадки скіфів

до самої справи. — І, наче щось згадавши, він обернувся до Артема і Дмитра Борисовича. Потім вітально підніс руку і зник за деревами.

Кілька хвилин біля вогнища панувало мовчання. Вогнище потроху згасало, звідусіль насувалися густі нічні тіні, ще глибші після мерехтливого світла багаття. Ледве чутний вітрець пробігав по густій і високій траві. Галявину, де сиділи друзі, огортав морок. Артем підвів голову й задумливо подивився вгору.

Холодні вогкі хмари низько пливли над землею, над лісом. Верхівки дерев наче щось тривожно шепотіли неспокійним шелестом листя. Ось одна з хмар мов спустилася ще нижче, вона повільно посувалася на захід. Артем мовчки стежив за тією хмаркою кілька секунд. Він думав: може і Ліда так само цієї хвилини дивиться на небо з свого червоного воза, бачить оцю темну хмару, обриси якої ледве вгадуються в нічному небі, стежить за її повільним рухом?..

Ліда, Ліда, як хотілося б Артемові почути зараз її то лагідний, то насмішкуватий веселий голос, побачити її зеленуваті очі, якими вона може заглядати, здається, прямо в душу, відчути дотик її теплої руки — так, як клала вона ту руку іноді на плече юнака, коли просила його зробити щось для неї. І чого тільки не виконав би він для неї, для милої, такої далекої і такої близької серцю дівчини, — тільки б настав скоріше, скоріше той щасливий, Довгожданий час, коли вони знову зустрінуться.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Плем’я в Герах. — Спостереження зі скель. — Похорон розпочався. — Сигнал Роніса. — Вирішальний бій. — Друзі знову разом. — Нова небезпека. — Варкане, Варкане, навіщо?.. — Час вжити зброю!

Звідси, з верхівок невисоких скель біля підніжжя кам’яного урвища, все було видно чудово. І загальна відстань до місця, де розгорталися події, не перевищувала кілометра, в цьому Артем був певен. Разом з тим спостерігачі лишалися непомітними для тих, хто був унизу: їх надійно ховали скелі. Хоча, коли б і не було цього, все одно скіфи внизу, заклопотані своїми справами, навряд чи помітили б когось. У них не було часу розглядати околиці. Чисте прозоре повітря не лише відкривало для очей спостерігачів кожну деталь надзвичайного видовища, а й доносило до них усе, що діялося внизу. До Артема ясно долинала молитовна журлива пісня віщунів, що не замовкала вже кілька годин. Урочистий обряд пишного похорону старого вождя був дуже складний.

З самого ранку юнак разом з Дмитром Борисовичем і Варканом лежали тут на скелях, дивилися, слухали, чекали. Позаду розташувався напоготові весь загін, у якому налічувалося тепер понад півтораста добре озброєних молодих воїнів і мисливців. Було вирішено, що Роніс подасть умовний сигнал. Час того сигналу залежав од того, коли ватажкові невільників пощастить зібрати свої сили так, щоб ударити на воїнів Дорбатая і старшин з тилу. А тоді до них одразу приєднаються мисливці і скотарі, що також напоготові. І вже після того буде нанесено вирішальний удар звідси, зі скель, який здійснять воїни Варкана. Загальний план повстання, який розробили обидва ватажки, Роніс і Варкан, було складено бездоганно. Лишалося тільки так само бездоганно й виконати його.

І тільки одна людина на скелях думала зараз не про напад, не про бій з воїнами Дорбатая і Гартака, а про зовсім інші речі. То був, звичайно, Дмитро Борисович! Запальний археолог забув про свою бойову сокиру, вмінням володіти якою він досі так пишався, забув узагалі, що збирався брати участь — і навіть безпосередньо, як висловлювався він сам! — у наступних діях. Вся його увага, увесь він, — і серцем, і душею, — був там, унизу, де відбувалися сцени, дивлячись на які він мало не плакав з досади: ну як так вийшло, що він загубив у сталактитовій печері свій фотоапарат!.. Це ж просто злочин — не зафіксувати на фотознімках усе, що йому пощастило бачити, а лишити тільки туманні спогади в пам’яті!..

Поховання скіфського вождя, справжнє поховання за всіма священними звичаями племені! Це видовище було неповторним для археолога, який ніколи в житті не міг мріяти про щось подібне… І Дмитро Борисович не відривав погляду від того, що відкривалося перед його очима.

Артем, як відомо, не був археолог. Але, правду сказати, і його захопило це незвичайне, барвисте видовище. Похорон відбувався на великому майдані, з одного боку якого височіли скелі. З другого боку його замикала широкою сріблястою дугою спокійна річка. Це, на думку скіфів, і був легендарний Борисфенес. Та Дмитро Борисович роз’яснив Артемові:

— Справжній Борисфенес, про який писав Геродот, — це наш Дніпро. А те, що ми бачимо тут, — просто невеличка підземна річка, що впадає, мабуть, в якесь теж підземне озеро, можливо, досить велике. Проте це озеро, звісно, не є Понтом Евксинським, який ми тепер називало Чорним морем. Адже рівень Чорного моря, крім усього іншого, як ви самі розумієте, розташований значно вище цієї річки…

Це, певна річ, було цілком зрозуміло. Втім, археолог пояснював далі:

— Стародавнє плем’я скіфів-кочівників, яке випадково втрапило сюди, під землю, і мало лишитися тут жити…

— Значить, ви остаточно приєдналися до думки Івана Семеновича? — перебив його Артем.

— А чому б і ні? Хіба ж у нас є якась інша імовірна гіпотеза? Та от, це плем’я, відрізане завалом од земної поверхні, зберегло, мабуть, свої скромні географічні знання та уявлення. Стародавні скіфи, як свідчить той же Геродот, знали про існування Борисфенеса. А їхні нащадки, з якими ми маємо справу, пам’ятають давню легенду про казкову річку. І вони ладні вважати за Борисфенес цю невеличку підземну річку, на яку колись натрапили. От і все. А перейнявши собі також звичаї урочистого поховання вождів, наше плем’я почало здійснювати цей звичай тут, на березі підземної річки, який вони в свою чергу ототожнили з легендарними Герами.

— Все це дуже цікаво й важливо, — відповів нетерпляче Артем, — і я цілком певен, що так воно і є, як ви кажете. Але зараз мене непокоїть зовсім інше…

Проте, глянувши на археолога, Артем вирішив припинити розмову, бо все одно Дмитро Борисович уже не чув його й не