Чарлі Джейн Андерс - Усі птахи в небі (ЛП)

Він кивнув.

— Ти дурний німий. Що ти собі думав? Навіщо ти це зробив? — Вона трясла його за плечі, з усією силою.

Він нарешті вирвався від неї, витягнув свого Кедді і набрав "Щоб зберегти тобі життя. Ізабель збиралася стріляти в тебе. Вона хотіла/заслужила на пояснення." — Його обличчя було іншим без слів. Очі здавалися більшими, а рот меншим.

— Ти... — "Ти дурний німий" — хотіла вона сказати знову, але сказала: — Ти відмовився від свого голосу через мене.

Лоуренс кивнув.

Вона обняла його досить міцно, щоб відчути, як він дихає. Легені надувалися і опадали без жодного звуку, крім руху потоку повітря. Вона не думала, що він зможе зробити це навмисне. Для неї. Ніяке чарівництво не бентежило її так.

Голуб присів на її плече. "Запізно!" — затуркотіло у її вусі.

Вона перервала голуба.

— Чому занадто пізно? — запитала вона його.

— Занадто пізно, — було сказано у відповідь.

— Не може бути пізно, — сказала Патриція, — інакше ти не зміг би говорити зі мною.

Лоуренс подивився на голуба на плечі Патриції, який щось туркотів, і його очі звузились, ніби він дійсно хотів сказати щось образливе.

— Майже запізно, — сказав голуб. — Практично запізно.

Вона знову хотіла запитати, чому було занадто пізно, але птаха відлетіла, хоча, можливо, вона хотіла, щоб вони йшли за нею. У будь-якому випадку це було не гірше, ніж стояти перед зуйнованим баром, згадуючи всіх, хто був мертвий. — Нам треба слідувати за цією птахою, — сказала вона Лоуренсу, який потиснув плечима, чому б і ні? Вони побігли.

Вона обігнули пагорб, віддаляючись від вулиці Місіонерів, і тримаючи голуба на виду, а потім почали підніматися вгору. Голуб привів їх до крихітних сходів, які вибігли на вершину пагорба, а потім до грунтової дороги, що зміїлася між деревами. Дорога ставала все меншою і меншою, доки не не стала просто стежкоою через хащі, зарослі вербами та баньянами, з великими гілками, що клали своє листя на її обличчя, коли вона бігла, заважаючи бачити брудні крила голуба нагор.

Голуб піднімався далі і привів їх до ще одних маленьких відкритих сходів, які піднімались у темряву. Дерева обступили сходи, їхні гілки були упаковані настільки жорстко, що Патриція постійно втрачала з виду птаха, за яким вони гналися. Вона схопила Лоуренса за руку, коли сходи перетворилися на брудний схил, що тягнувся вгору, дерева ставали ширшими і навіть більш напруженими. Кора у них була товста, як малюнок на шині, а гілки виглядали як колючий дріт і маскували небо. Вона була змушена повністю сконцентруватися, спрямовуючи Лоуренса і себе по нечіткому сліду. Схил ставав делалі крутішим, доки не став майже вертикальним, а потім раптово вирівнявся. Патриція поглянула назад і не змогла побачити шляху, яким вони йшли.

І одразу зрозуміла, що вона не була так глибоко у лісі з того часу, коли вона була птахом, ще до того, як Кано відвіз її в Еліслі Мейз.

— Мій GPS відмовив, — сказав Перегрин.

Тепер, коли навколо них був глибокий ліс, голуб, здавалося, розгубився.

— Я не впевнений, чи повинен я привести твого друга, — сказав він. До речі, моє ім'я Кобо. — Принаймні, саме так воно звучало.

— Мої друзі важливі персони, — сказала Патриція — в тому числі і Перегрин. — І я гадаю, що занадто пізно турбуватися про залучення сторонніх. Ми йдемо до Парламенту? Я Патриція, і це Лоуренс і Перегрин, якого він тримає.

Дерева трохи порідшали, і Патриція зрозуміла, що вони перебувають близько до Великого Дерева. Вона зупинилася і взяла вільну руку Лоуренса, ту, що не тримала Перегрина, обома своїми руками.

— Я не розумію, що я тут роблю, — сказала вона. — І не готова до зустрічі. Але я дуже рада, що ти тут зі мною. Я відчуваю, що повинна буду зробити якийсь вибір, якщо ти все ще хочеш бути в моєму житті після всього, що трапилося.

Лоуренс набрав на Кедді: "Найкращі друзі" — а тоді змінив перше слово на "Нерозлучні".

— Нерозлучні. Так. — Патриція знову взяла Лоуренса за руку. — Давай подивимося на Дерево.

Патриця забула, наскільки масивним і грізним було Дерево, наскільки всеохоплюючими здавалися обійми його двох великих кінцівок. Створюючи простір, у якому відлунювали слова як в тіні великого балдахина. Вона очікувала, що тепер воно виглядатиме меншим, оскільки вона стала дорослішою, але замість цього вона дивилася на його великі висячі фрукти та його багатоярусну крону і відчувала себе невиразною мурашкою, що знову опинилася в його присутності.

Дерево не говорило. Натомість птахи, які сиділи на його гілках, різко зарухалися і закричали всі відразу.

— Порядок! Порядок! — вигукнула величезна скопа на стику двох гігантських гілок. — Це дуже неправильно, — сказав пухнастий фазан вище, з крилами рулоном.

— Далі мені не можна, — протуркотів