Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

на частини... — призналась. Крізь вікно тим часом скоренько залізла до кімнати вся братія — Вишена, Тигран, Златодара й Либідь. Тарас ще від початку маячив у Анни за плечима. Всевлад зачинив вікно й щільно засунув темні гардини.

Стожар легко опустила руку на моє передпліччя і промовила:

— Я не загоюю.

Від місця її дотику моїм тілом пройшла хвиля прохолоди, притуплюючи різь у м’язах та жар.

— Дякую. Але... Чого вас тут так багато? Подуріли?

— Не щодня ми бачимо тебе, привезену на возі геть нерухомою, — промовив тихо Тигран, підходячи до ліжка. Сірина його погляду виказувала напругу.

— Що сталося? — Вишена вивіркою проскочила між ним та Анною і обережно сіла на край ліжка. — На тебе хтось напав?

— Величний влаштував перевірку. Спочатку вправності, тоді — покори, — відповіла я.

— І ти її не захистив? — дівчина подивилась на Всевлада. Його обличчя скам’яніло, але тут м’яко втрутився Тарас:

— Перевіряли їх обох.

— І що тепер буде? Шлях до палацу закрито? — спитала Либідь. Її біляве волосся було трохи розтріпане — видавалось, що дівчина зірвалась зі сну. Але одягнена вона була, як і інші, по-сервуськи, та зі зброєю на поясі.

— Відкрито. Я не думаю, що Величний захоче розстрілювати Ханну щоразу, як вона буде поряд зі мною. Вона і вперше впоралася чудово, — Всевлад провів рукою по волоссю, наче роздумуючи. — Тому ми можемо повернутись. Тільки тепер піде Анна. В одязі й зі зброєю дарвенхардки.

— Це надто ризиковано, — похитав головою Тигран. — Якщо в неї вистрілять, ти не зможеш її захистити і вона також нічого не зробить. Це не найкращий план. Нехай іде в своєму рудоволосому образі. Белатку не скривдять.

— Белатку, що не є Спадкоємицею чи Величною, не пропустять туди, де зберігаються книги й реліквії, що залишились із часів панування тут Стожарів. А дарвенхардку разом зі мною — так.

— Я піду з вами, — сказала Златодара, що до того мовчала. — Як сервус. Настільки далеко, наскільки можна буде.

— Підемо двоє, — кивнув Шукач.

— І як я поясню, нащо дарвенхардцям двоє простих сервусів у компанії? — стомлено поцікавився Спадкоємець.

— А це вже твоя проблема. Якщо ти пропонуєш цю ідею, не означає, що ти вирішуєш в затії геть усе, — холодно відрізав Тигран, незмигно дивлячись на Всевлада. Повітря загусло. Крига найшла на сталь.

— Гаразд, — зрештою відповів Всевлад. — Шукач і напівчаклунка можуть бути не зайвими. Якщо на нас нападуть — я збираюсь виконати те, в чому заприсягнувся. Я вас захищатиму. Та, думаю, все пройде добре. Ханна моєму батькові... сподобалась.

— От прямо очевидно, — буркнула Златодара, дивлячись на мене уважно. — Якщо хочеш, можу приготувати дещо... для зцілення. Чого дарвенхардець не зможе. Ти не одужаєш надто швидко, здивувавши цим сторонніх, але буде легше.

— Дякую. Але я цілком покладаюсь на Всевлада, — відповіла я якомога приязніше, щоб її не образити. Дівчина явно почувалась моєю боржницею після подій в Розарі. Часом кумедно було спостерігати, як вона говорить і поводиться, притлумлюючи характерні для неї різкість та самозакоханість. Але що було дивним — такою Златодара мені починала навіть подобатись.

Почувши мою відповідь, вона стримано кивнула.

— Скільки часу піде на твоє цілковите одужання? Так, щоб не лишилось навіть найменшого сліду? — спитала лагідно Анна.

— Десь до трьох тижнів, — відповіла я неохоче.

— Тоді я матиму час ще перечитати чимало з доступних мені бібліотек. Все, народ. Думаю, Ханні час відпочити. Всевладе, ти ж не втікаєш?

— Ні, звісно, — відповів він.

Тут спричинився невеликий шарварок, під час якого всі по черзі почали бажати мені гарного самопочуття та одужання, і я відчула себе геть незручно. Вони в цю мить нагадали мені моїх сколіських друзів, які теж товклись біля мого ліжка, коли я лежала травмована. Коли це дозволяли Ільяс та Маїна. В грудях щось колихнулося. Зрештою «сервуси» по одному вислизнули в пітьму ночі. Але я помітила, як Анна на мить зловила руку Тиграна, перш ніж він підійшов до вікна. Шукач обернувся і вони на кілька секунд зустрілися поглядами. Тоді і він зник.

А за хвилину й Тарас із Анною попрямували до своїх покоїв. І ми з Всевладом нарешті залишились наодинці.

— Це схоже на любов, — сказав він із посмішкою.

— Та ні, вони просто надокучливі. Трохи більше, ніж завжди.

Всевлад пирхнув, а тоді нахилився і поцілував мене в шию — з того боку, де було менше бинтів. Я ледь здригнулась від його дотику й подиху.

— Боляче?

— Ні. Анна вправно заморозила мій біль. Лягай поряд. Але... спершу я хочу пити. І... і їсти теж хочу.