Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

Фухур напружено прислухався.

- Що вони кажуть? - допитувався Бастіян.

- Цить! - наказав Фухур.

За мить він зітхнув і пояснив:

- Вони кажуть, що це закон, і його неможливо змінити, хіба що знайдеться хтось, хто перебере на себе це завдання. Одначе це таке завдання, яке ніхто, крім тебе, не зможе ви­конати.

- Ні, зможе, - промовив Атрею. - Я це зроблю.

Бастіян спантеличено подивився на друга. А тоді кину­вся йому на шию, бурмочучи:

- Атрею! Атрею! Я ніколи цього не забуду!

Атрею всміхнувся.

- Це чудово, Бастіяне, значить, тоді ти не забудеш і нашу Фантазію.

Він по-братньому поплескав його по щоці, а тоді швид­ко відвернувся і рушив до чорної гадючої голови; брама все ще була відчинена, яків мить, коли вони в неї увійшли.

- Фухуре, - сказав Бастіян, - як же ви збираєтеся поза­вершувати те все, що я вам тут поназалишав?

Білий щастедракон підморгнув йому своїм кулястим рубіново-червоним оком і відповів:

- Нам сприятиме щастя, хлопче, нам в усьому сприя­тиме щастя!

З цими словами він пішов услід за Атрею - своїм паном і другом.

Бастіян дивився їм услід; дивився, як вони пройшли крізь браму, щоби повернутися у Фантазію. Там вони ще раз обернулися і помахали йому.

За хвилю чорна гадюча голова почала опускатися, аж доки не лягла на долівку. Атрею і Фухур зникли з Бастія- нових очей.

Тепер він залишився сам.

Він обернувся до другої, білої гадючої голови - і поба­чив, що вона саме піднімається, а відтак тіла гадюк знову і в такий самий спосіб витворюють арку, як щойно з проти­лежного боку.

Він притьмом зачерпнув повні пригоршні Живлющої Води і кинувся до брами. За нею стояла суцільна пітьма.

Бастіян кинувся в цю пітьму і провалився у порожнечу.

- Тату! - закричав він. - Тату! Це я! Я - Бастіян Баль­тазар Букс!

— Тату! Тату! Це я! Я — Бастіян Бальтазар Букс!

Він усе ще кричав, коли раптом, без жодного переходу, опи­нився на шкільному горищі, звідки колись, давно-предавно, пот­рапив був у світ Фантазії. Він навіть не відразу впізнав це місце, а оскільки, роздивившись навколо, побачив, що тут зберігаються різні химерні речі, як-от опудала, кістяк і картини, то на якусь мить завагався і навіть подумав, що, може, попри все, він якимось чи­ном залишився десь у Фантазії. Але далі побачив свій ранець, за­іржавілий семираменний підсвічник зі згаслими свічками — і аж тоді нарешті збагнув, де він.

Скільки часу минуло, відколи він вирушив звідси у Велику По­дорож Нескінченною Історією? Тижні? Місяці? Можливо, роки? Якось він читав про одного чоловіка, який лише одну годину пе­ребував у чарівній печері, але коли повернувся, то виявилося, що минуло сто років, і з усіх людей, кого він знав, жив тільки один древній старець, що у ті часи був іще зовсім малою дитиною.

Крізь засклений люк, що виводив на дах, падало сіре денне світло, але не можна було визначити, чи то ще передполудне, чи вже пообідня пора. На горищі було страшенно холодно, точнісі­нько так само, як і тієї ночі, коли Бастіян вирушив звідси у Велику Подорож — одночасно із Великими Пошуками Атрею.

Він вибрався з-під купи запорошених військових коців, під якими лежав, одягнув плащ, взувся — і з подивом виявив, що і взуття, і одяг вологі, як і того дня, коли він прийшов сюди, бо тоді періщив надзвичайно сильний дощ.

Він перекинув через плече ремінець шкільного ранця і захо­дився шукати книжку, яку тоді поцупив, книжку, з якої все поча­лося. Він був сповнений рішучості повернути її, віднести цьому непривітному панові Кореандеру. Хай навіть той покарає його за крадіжку, хай заявить у поліцію абощо — того, хто має за своїми плечима такі пригоди, як у Бастіяна, не так-то просто чимось зля­кати. Одначе книжки ніде не було.

Бастіян шукав і шукав, він усе поперевертав, порпався в коцах, зазирав в усі кутки. Ніщо не допомагало. «Нескінченна історія» зникла.

— Ну, гаразд, — нарешті сказав собі Бастіян. Отож, мені до­ведеться сказати йому, що книжка взяла і пропала. Звісно, він мені не повірить. Але я нічого не можу змінити. Хай буде, що бу­де. Зрештою, хто знає, чи пан Кореандер узагалі згадає про неї, адже минуло стільки часу... Може, навіть книгарні вже немає?

Це незабаром з’ясується, та спершу доведеться пройти через цілу школу. Якщо вчителі і діти, які трапляться йому дорогою, са­хатимуться і втікатимуть від нього, то стане зрозуміло, чого йому слід сподіватися.

Одначе відчинивши нарешті двері, які вели з горища на схо­ди, а тоді зійшовши у шкільний коридор, він застав там повну, безшелесну тишу. В цілому будинку ніколи не було жодної живої душі. Тим часом годинник на ратушевій вежі вибив дев’яту. Отож, ще ранок, і уроки вже давно мали би початися.

Бастіян зазирнув у кілька класних кімнат, але скрізь панувала та сама тиша. Підійшовши до вікна і виглянувши надвір, він поба­чив, що вулицею ходять люди і їздять авта. Отже, світ не вимер, життя триває.

Він збіг сходами до головного входу, але двері були зачинені. Він пішов до дверей, які вели в помешкання шкільного управляю­чого, подзвонив, постукав, але ніхто не відгукнувся.

Бастіян замислився. Чекати, доки хтось колись сюди прийде, не можна. Він негайно хоче до тата. Незважаючи навіть на те, що розхлюпав Живлющу Воду.

А може, треба відчинити вікно і кричати, щоби хтось почув і відчинив двері? Ні, якось не випадає. Раптом йому спало на дум­ку, що можна було б, мабуть, вилізти через вікно. Та всі вікна на першому поверсі заґратовані. І тут Бастіян згадав, що, визираючи у вікно другого поверху надвір, він бачив якесь риштовання. Оче­видно, підправляли зовнішні стіни школи.

Бастіян знову піднявся на другий поверх і підійшов до вікна. Легко відчинив його і виліз на підвіконня.

Риштовання складалося з самих лише вертикальних балок, між якими через певні проміжки лежали поперечні дошки. Коли віє на них став, вони загойдалися у нього під ногами. На якусь мить йому запаморочилося в голові, страх пронизав Бастіяна на­скрізь, але він його переборов. Для нього, котрий був володарем Перелину, це взагалі мало здаватися дрібничкою, навіть якщо він більше не володів казковою силою, навіть якщо тепер якоюсь мі­рою давалася взнаки вага огрядного тіла. Обережно і зосередже­но він пошукав, за що тут можна вхопитися та де краща опора для нога, і почав спускатися вниз. Одного разу він загнав собі в паль­ця скалку, але на такі дрібниці не