Михайло Сергійович Грушевський - «Ілюстрована Історія України»

порядки і прийняла б якого небудь гетьмана. Апостол же був таки дуже підхожий чоловік для Українців, нетільки що його петербурське правительство призначало. Він був старий козак, — казали, що мав сімдесят лїт, а може й більше. Виростав в тих часах, як українська сила не була зломлена і люде не зневірили ся в можливости вибороти для українського народу свободу і крашу долю.

Був оден з близших товаришів Мазепи, як той укладав ся з Шведами, але вернув ся скоро, поміркувавши, що з того шведського союзу нічого не буде. Тримав ся здержливо і тим кінець кінцем здобув собі віру і ласку правительства, але заразом ніколи не; встряв в якусь ворожу для України справу—вів свою лїнїю українську. Належав також до невеликого числа старшин, які не замазало рук своїх кривдою народньою. Так шо справді можна було радіти такому гетьманови.

Старшина заявила, що радо приймає Апостола на гетьмана і по сїм дня 1 жовтня (октября) в Глухові вчинино парадний вибір. Наумовприїхав на площу під церкву, де стояло військо козацьке і нарід; за ним несли гетьманські клейноти. Прочитано царську грамоту, котрою визначено вибір гетьмана, і по сїм Наумов запитав, кого хочуть мати гетьманом.

316. Данило Апостол, „нововибранний гетьман" (сучасна німецька гравюра).

Всї в один голос назвали Апостола, і так по три рази запитавши, Наумов проголосив Апостола гетьманом. Апостол, як годить ся, відмовляв ся, але коли наставали на нього, прийняв вибір і зложив гетьманську присягу на вірність цареви. Була велика радість у всїх—описує в рапортї правительству Наумов.

Вже з сього оповідання бачимо, що повного привернення давнїх порядків українських все таки не було. При виборі гетьманським не було вже мови при укладаннє статей, які мали бути підставою української конституції; не потверджувано й старих прав українських іменем царським. Резидент царський Наумов мав разом з гетьманом полагоджувати ріжні справи, як от скарги на суд військовий. Сей військовий суд (генеральний) мав тепер бути мішаний, зложений з трох українських старшин і трох великоросийських офіцерів, визначених правительством. Скарбом військовим мали завідувати підскарбії- оден Українець, другий Великоросиянин. І в військових справах гетьмана з військом козацьким віддано під вдасть фельдмаршалови росийських військ. А хоч вірили Апостолови більш ніж кому з української старшини, проте по виборі його на гетьмана одного з його синів держали в Петербурзі як закладня, для більшої вірности. Політика царя Петра таки не минула дурно й не була цілком відкенена новим правительством.

Але Украінцї тїшили ся й тим, що позбули ся велямінівського правління й вернули ся до свого автономного житя—хоч і обкроєного. Апостол помаленьку і потихеньку пильнував скріпити вдасть і значіннє гетьманське, ослабити впливи й мішання в українські справи росийських міністрів і воєнних та адміністративних чинів. Заразом, як і Полуботок, пильнував завести кращі порядки в урядах і судах і в цїлім правлінню українськім, оборонити нарід від кривд старшинських, вивести самовільство і хабарництво, щоб не було притоки росийському правительству мішати ся в українські справи та ламати українського устрою.

А в відносинах своїх до росийського правительства, показуючи йому всяку охоту і вірність, вів до повернення старих прав, стверджених статями Богдана Хмельницького.

При иагодї коронації молодого царя, на початку 1727 р. виїхав Апостол з старшиною і пробув при дворі більше як півроку, запобігаючи ласки царської й ріжних впливових на царськім дворі людей для можливого привернення української автономії до давнїйших прав. Наслідком сих заходів були „рішительні пункти- постановлені царем і його тайною радою на подані гетьманом прощення е серпні 1727 р. Не привертаючи Україну до статей Хмельницького вповнї, вони все таки дещо попускали з дотеперішньої політики, признавали деякі права українські бодай загально і подавали надїю в будуччинї на дїлї дещо з. того здійснити. Дуже важні обмеження української автономії зіставали ся все таки й на далї. Так напр. признано право свобідного вибору гетьмана-одначе не инакше як за царським дозволом. Право вибору старшини зіставлено за військом, але на ділі тільки що до низших урядів: так сотників мають вибирати сотенні козаки і вибравши кількох кандидатів, давати їх на затвердженнє гетьманови, полкову старшину має вибирати полкова старшина з сотниками і значними козаками і подавати на затвердженнє гетьманови; але кандидатів на почковників і генеральну старшину мали подавати на затвердженнє цареви. Суд український затверджено по статям Хмельницького—але з тим щоб далї в генеральному судї було три члени українські, а три Великороси, — хоч се зовсім не згідне було з статями Хмельницького; і так дальше.

Найгірше було, що і се все випрошувало ся, викланювало ся і так як дане було з ласки, могло бути каждої хвилї назад відібране— як і справді відібране було дуже с^оро. Але що ж було робити, коли не чуло ся сили бороти ся, доходити свого права. Попередні події показали повну недостачу відпорної сили у українського громадянства-і Апостол вважав своїм обовязком гетьманським кланяти ся, просити і буквально—чолом бити за ласку цареви.

На підставі тих рішительних пунктів переведено вибір нових кандидатів на українські уряди і заповнено вакансії в українській управі. Далї, вибрано осібну комісію з українських юристів, яка мала зібрати в одно закони і права українські і виробити таким чином український „свод законів". Щоб зробити кінець розхапуванню військових і козачих земель, переведено ревізію прав на землю всеї старшини. Упорядковано на нових основах полкові канцелярії, де збирали ся справи полкової управи. В 1730 роцї видано дуже важну науку судам, в тім дусї як заходив ся Полуботок: всі суди від сільських і сотенних почавши до військового мали судити ся не одним судею, а з товаришами, колегіяльно, і вказано порядок апеляції—обжаловання судових рішень: з судів сотенних в полкові, а з полкових в генеральний військовий; сей генеральний суд мав бути судом тільки апеляційним: вчинати в нїм справ не можна було.

Важною подією було також поверненнє Запорожцїв. Я згадував уже (гл. 97), що відчуженнє від України під турецькою зверхністю уїло ся Сїчовикам дуже скоро і вони почали просити ся, щоб росийське правительство прийняло їх назад. Гордієнко і Орлик стримували їх, як могли, але по смерти Годїєнка тим сильніше зачали вони просити ся на Україну. Росийське правительство одначе не вважало можливим їх прийняти назад, поки стояла згода з Туреччиною, щоб не нарушити трактату, яким Запорозцїв признано турецькими підданими; але обіцяло їх прийняти, як тільки піде до війни з Туреччиною: росийському війську на випадок такої війни було дуже важно мати Запорожцїв по своїй стороні. На війну ж зачало