Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

очей з мозаїчної підлоги. Двоє безшумних слуг винесли стіл разом із нескуштованими стравами. Розвіяр скинув рушник з ручки крісла й усівся, зімкнувши долоні на животі.

Він більше не міг стримувати уяви. Перед ним поставали хвилі, що набігають на прибережне каміння, і силует піднесеного міста на видноколі. Він відчував запах пригорілої олії, бачив у світанковому небі кружляння іскор, схожих на птахів. Мідний королю, Мідний королю…

Навіщо, навіщо проклятий старий навчив його проклятого ритуалу? Ким він був, божевільний Маяк, до того як став божевільним?!

Менш ніж за годину в двері тихенько постукали: викритий шпигун, Золотий, що обманом проліз у замок, помер.

* * *

Хлопчик плакав, сховавшись за купою покрученого металу. Поряд працювала кузня, і в гуркоті ніхто не чув схлипів. Він був уже великий — доросліший за багатьох із тих, хто служив за кухарчуків на кухні, йому не годилося лити сльози з туги по дому.

Він просто не міг утриматись.

Серед юрби людей, серед метушні, гамору, безлічі нових обов’язків він розгубився. Не розумів порад, нерівно різав овочі, забував шкаралупу на горіхах і не раз уже був битий, але плакав не через це.

У завулку за кузнею громадились поламані гармати, блоки, обладунки, покорчені конструкції незрозумілого призначення. Сюди не можна було ходити, але хлопчик усе-таки пробирався: у напівмороку, у гуркоті кузні його ніхто б не знайшов. Якби він умер тут, згорнувшись калачиком на голій підлозі, на його труп наштовхнулися б випадково — за багато місяців. На цю думку сльози лилися ще рясніше.

Гуркіт першого молота припинився. Майже одразу замовкнув другий. Про щось перемовлялись ковалі. Хлопчик не розбирав їхніх слів. Він сидів, забравши коліна до живота, розчинившись у своєму горі, наче пучка солі в окропі.

— Гей! Ти чого?

Хлопчик схопився.

Спершу побачив смагляве обличчя під копицею скуйовдженого світлого волосся. Незнайомець виглядав з-за купи брухту, він був помітно молодший за кухарчука і головою нижчий. Потім він вийшов весь; кухарчук роззявив рота й поточився.

— Ти що, ніколи не бачив нагорів? — привітно спитав незнайомець.

У далекому гірському селі, де виріс хлопчик, про нагорів, тобто звіруїнів, розповідали казки.

— Бачив, — прошепотів він тоді, щоб остаточно не втратити гідності.

— Що з тобою? — знову спитав чотириногий малюк. — Хтось образив?

— Ні. — Хлопчик насухо витер сльози. — Просто пилюка. Тут запилено. Очі сльозяться.

— Ти теж полюбляєш сюди ходити?

— Теж? — Хлопчик розгубився.

— Я люблю перебирати тут залізяччя, — зізнався чотириногий. — Тут можна знайти справжній меч. Який був у битві, розумієш? Мої клинки занадто… з ними добре тренуватися, але вони прості.

— Твої клинки?

— Так… А ще тут є такі штуки, які взагалі незрозуміло навіщо. Ось ці зубчасті колеса, наприклад, якщо їх правильно дібрати — вони крутяться. Можна зробити механічного вояка, щоб у нього руки й ноги підіймались. Ти теж?

— Ні, тобто так. Я…

У цю хвилину знову загрюкотіли молоти, і розмовляти стало неможливо. Маленький нагір схопив хлопчика за рукав білої кухарської куртки й потягнув за собою. Хлопчик боявся, що їх помітять, але чотириногому щастило і він чудово знав замок: по вузеньких східцях, про які хлопчик уявлення не мав, вони вибрались на наступний ярус і залізли в нішу, де дзюрчало джерело.

Тепер маленький нагір роздивлявся нового знайомого — дуже пильно і з цікавістю:

— Як тебе звати?

— Іміль.

— У замку живеш?

— На кухні працюю, — зізнався хлопчик. — А ти…

Його раптом осяяло:

— Ти Дарунок?

— Дарунок-Після-Лих, — повагом виправив його звіруїн.

Іміль поточився:

— Твоя мати… чаклунка?!

І вмить він злякався власних слів. Але звіруїн не розсердився — він спохмурнів.

— Моя мама чарівниця, — сказав він, помовчавши. — А мій батько — великий воїн Нагір’я, Місячний-До-Речі. А його вершник, — голос хлопчиська затремтів з гордощів, — сам Розвіяр.

— Володар?! — пошепки перепитав кухарчук.

Нагір поважно кивнув.

— Він мій батько, — прошепотів хлопчик.

Слова зірвалися з губ раніше, ніж він устигнув їх стримати. Зелені очі звіруїна розширились, він відступив, готовий спалахнути:

— Брешеш!

Іміль мовчав, розуміючи, що бовкнув зайвого. Чотириногий Дарунок засопів, заново розглядаючи його бліде витягнуте лице, облямоване чорним прямим волоссям.

— Чесно? — Голос звіруїна впав. — А… хто твоя мати?

— Її звати Джаль. Вона служила в палаці — давно.

— Скільки ж тобі років?

— Одинадцять.

— Ого, — протягнув Дарунок із заздрістю.

Він витріщався так відверто, з такою жадібною цікавістю, що Іміль одвернувся. На очі знову мало не навернулись сльози.

— Я піду, — сказав він, проштовхуючи через горло клубок. — За мною… кинуться.

* * *

Він морив себе четверту годину без перерви. Дзвякали нагрудники, прогинаючись під ударами, лізла вата з роздертих захисних костюмів. Молоді вартівники вимучувалися раніше, ніж він розпалювався.

— Назад!

Його противник сидів на землі. Щойно Розвіяр збив його ударом у коліно, і тепер у хлопцевих очах стояв справжній жах: ніби він помилився під час бою. Ніби його зараз доб’ють.

— Уставай. — Розвіяр простягнув руку.

Хлопець піднявся, бурмочучи перепрошення. Розвіяр сперся на мечі; світ повільно обертався навколо осі, тихо дзвенів, наче мушля Німого Народу. По краях обсягу зору його заливало червоним.

— Розвіяре!

Він повернувся. Дарунок нервово переступав лапами на краю каменястого майданчика; його щоки горіли, хвіст нервово здригався.

Розвіяр усміхнувся. Маленький звіруїн примудрявся бути граційним, витончено-хижим, у найзвичайніших справах і рухах: він міг граційно ревіти, розмазуючи сльози, або хижо їсти кашу; тепер, чимось схвильований, хлопчисько був би схожий на статуетку з текучої бронзи. Ніздрі в нього дрижали, як у Яски, але малюк не був магом — він просто принюхувався до справжніх чоловічих запахів заліза і поту.

Розвіяр кивнув слузі, той підбіг із глечиком для вмивання. Дарунок нетерпляче підступив ближче. Розвіяр плюснув на нього водою. Звіруїн відскочив і фиркнув.

— Мама повернулась?

— Ні.

— Ходімо. — Відкинувши рушник, Розвіяр попрямував униз, під гору, до бокових воріт варти.

Дарунок ступав по гострих пружках скелі, перелітав з каменя на камінь, ніби прогулюючись по паркету. Жоден людський хлопчисько не міг би рухатися з такою грацією; дочекавшись, поки слуги відстануть, маленький звіруїн покинув кружляти й пішов поруч. Його голова досягала Розвіярового ліктя.

— Я зустрів твого сина в замку.

— Якого?

— Його звати Іміль. Він працює на кухні.

— А, — сказав Розвіяр. — І що?

Дарунок уповільнив ходу:

— Ти кохаєш маму?

Розвіяр подивився здивовано:

— Звісно.

— І батько її кохає?

— Авжеж.

— А…

Якийсь час Дарунок ішов мовчки, дивлячись під лапи, добираючи слова.

— Знаєш, маму всі бояться.

— І люблять.

— Це тебе бояться й люблять. А її просто бояться.

— І зовсім не так. Я боюсь її — і люблю.

— Ти?

Хлопчисько всміхнувся, але враз знову посерйознішав.

— Твій син, він… на тебе схожий.

— Я знаю.

— А