Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

— У замку взяли шпигуна.

Розвіяр помовчав. За один тільки останній рік у замку взяли півдесятка шпигунів, а скількох упустили — не злічити. Люди приходили зусюди, наймались на роботи, починали вивідувати й вивіряти, — сільським мешканцям і прибульцям з далеких місць усе було нове, звісно, у них розпалювалася цікавість…

Лукс опустив голову:

— У нього була ручна змійка. З наказу вкусила його й здохла.

Розвіяр насупився. Попередні шпигуни не поспішали вмирати, торгувалися за своє життя й не вирізнялись винахідливістю.

— Яска каже — він не піддається магії. Гленір зумів затримати діяння отрути. Тільки затримати. Помре за годину, можливо, раніше.

— То хто він?!

— Золотий, — виговорив Лукс. — Справжній Золотий з Мірте.

* * *

Людина лежала на дерев’яних носилках — у кімнаті варти, перед самим каміном. Горіло багато свічок. Яска сиділа за столом, перебираючи, своїм звичаєм, черепки в круглій чаші. Поряд стояв, опустивши голову, Гленір, замковий лікар. Камін лишався порожнім і холодним; Розвіяр поїжився, загорнувшись у плащ до самого носа. Після занурення в гарячу воду повітря в замку здавалось особливо зимним і вогким.

Він підійшов і схилився над тілом. Витягнутий череп, зовсім голий — напевно, людина натирала його шапинкою «безбородого гриба». Обличчя з грубими рисами поцятковане було шкірною хворобою — тільки придивившись уважно, Розвіяр зрозумів, що це хитре маскування, стійка фарба, що вміло ховає ознаки раси; недивно, що ні ремісники нижніх ярусів, ні вартівники на середніх не впізнали Золотого. У цих краях уродженець Мірте — рідкість.

Бронзово-смаглявий, вилицюватий, він дрібно тремтів, лежачи на своїх носилках. Його морозило. Лоб і щоки вкриті були плівкою холодного поту. Навколо шиї в’ялим намистом обвивалась дохла змія.

— Глен?

— Дуже сильна отрута, володарю. У нього не більше години.

— Яско?

Жінка знизала плечима. Вартівники, що наповнювали кімнату, намагались триматися подалі й від носилок, і від мага.

Розвіяр кивнув лікарю:

— Глене, спасибі. Іди.

Гленір уклонився і вийшов. Він був справді вправний, колишній раб, колишній шпигун, що таки вивчився улюбленої справи.

— Я прошу тебе теж піти, — м’яко сказав Розвіяр, звертаючись до Яски. — Не треба, щоб ти це бачила.

Яска підняла підборіддя:

— Коли тобі треба було, я катувала людей. Тепер — мої нерви занадто делікатні?

Розвіяр перевів погляд на Лукса.

— Ходімо, — звіруїн поклав руку на Ясчине плече. Та скинула його долоню одним недбалим рухом. Піднялась і вийшла, не озираючись. Розвіяр очима наказав Луксу йти за нею й повернувся до вмирущого. Той був цілком притомний, його великі, золотисто-карі очі віддзеркалювали вогники свічок.

— Тобі доведеться вмирати в товаристві гекса, — сказав Розвіяр Золотому.

Той здригнувся. Ковтнув. Розімкнув губи:

— Мені не хотілось би.

— Відповіси на декілька питань, і я піду.

— Відповім. — Умирущий спробував усміхнутись. — Мені нема чого від тебе приховувати. Не в твоїй владі поштовий нетопир, ти не владний над кораблями в морі, над течіями, над вітрами…

— Ось цей нетопир?

Розвіяр підніс до обличчя Золотого тушку поштовика з діркою від стріли, з розпечатаним листом, прив’язаним до лапи. Зіниці вмирущого розширились: це був удар, і удар жорстокий.

Розвіяр кивнув:

— Ти дарма помираєш, шпигуне. У Мірте не дістануть твого доносу.

Золотий силувано розсміявся:

— Виродокгекса, тебе рано чи пізно розмажуть, буде сама тільки кривава юшка від тебе разом з усіма твоїми планами… разом з чаклункою… Золоті зроду не підвладні магії. Тому твоя жінка нічого не змогла зі мною зробити, хоч і намагалась.

— Але ти живий досі.

— Я живий по своїй волі.

— Так хотів мене побачити?

Рот умирущого перекосився:

— Не бачити б тебе ніколи, виродку.

— Навіщо тоді кликав мене?

— Щоб сказати. Золоті — найдавніша раса… Нам перед смертю відкривається майбутнє. Я бачив…

Він часто задихав, вигнувшись на носилках, упираючись у дерево потилицею й п’ятами.

— Що ти бачив? — тихо спитав Розвіяр.

— …твою смерть. Вони… твої… всі стануть умирати перед твоїми очима, послизатись у крові на палубах твоїх кораблів… А ти стогнатимеш і скригатимеш зубами, дивлячись, як твоя надія йде на дно… Але ти не помреш. Море замулиться й очиститься, і Мірте піднесеться над ним — вічно. Слухай… У моїм видиві ти сидів на острівці, під маяком, голий, і вмирав роки, десятиліття, точений… черв’яком ізсередини… божевіллям. Корчився, й вив, і гриз свої пальці… дуже довго. Довше, ніж звичайно живуть люди.

У Розвіяра мороз пробіг поза шкірою. Він побачив острів Маяка й місто на обрії. Він почув ревіння полум’я над головою.

— Я знаю, що Золоті дуже добрі, — сказав він, помовчавши. — У своєму місті вони не вбивають навіть щурів.

Умирущий осміхнувся:

— Гекса гірші за щурів.

— Так, я знаю.

Розвіяр усівся на підлогу поряд з носилками, ніби зламаний раптовою утомою. Було холодно; далеко, в чистому басейні, плавали білі квіти.

— Розпаліть вогонь, — велів він, піднявши голос. За хвилину в каміні застрибали перші вогники полум’я. Освітилася чорна, укрита сажею цегла. Повіяло теплом; Розвіяр глибоко зітхнув. Умирущий дивився на нього знизу вгору, не зводячи очей.

— Ти дістав відповідь на своє питання, гекса?

— Так, але тільки на одне.

— Тобі мало?

— Так. Скажи мені ще раз, і я піду.

— Що… що ти хочеш знати, гекса?

— Хто такий Мідний король?

У Золотого застигла на губах осмішка.

— А-а-а, — прошепотів він. — Так… от що тягнеться за тобою… от що точить тебе зсередини. Згадай Гейла…

— Кого?

— Ти не знаєш… дикун. Гейл грав на набережних Мірте. Він грав, як море, як вітер, хмари… — Очі вмирущого затуманились. — Він грав музику, яка примушувала плакати й сміятись усіх, хто чув її. Я чув…

Він замовк. Розвіяр дожидався.

— Він приносив жертви Мідному королю, — іншим, сухим і важким голосом сказав Золотий. — Усі, хто приносить такі жертви… міняються зсередини, ростуть, стаючи величезними.

— Їх таких багато? Нас?

— Мало. Я знав тільки Гейла. Він був видатним музикою. А ти досягнув могутності, гекса.

— Що потім?

— Не стає чим жертвувати, — прошепотів Золотий. — Тоді вони спадають з глузду, і в божевіллі до них приходить Мідний король. І вони помирають, жадаючи самі себе пожерти. Гейл з’їв свої руки до ліктів…

— Це неправда, — вирвалось у Розвіяра.

— Правда. — В очах умирущого світилася тепер утіха. — Я задоволений, гекса, що перед смертю побачив твій страх. А тепер піди. Я бажаю померти гідно.

* * *

Він піднявся нагору, до себе, де остигла вже вода в діжці. Білі квіти так само плавали по поверхні басейну, і Сонна сиділа на краєчку, по-дитячи підібравши коліна до живота. Побачивши Розвіяра, вона схопилася, розквітла, але враз зіщулилась: він не відповів на її усмішку.

— Іди, Сонно. І хай віднесуть стіл.

Вона вислизнула геть, не піднімаючи