Леся Українка - Том 11

подумала, іцо «письма пи-шут только аптекаря», і не послала. Як напишу більш відповідний аптекарським Bedingungen 231, то пошлю. Взагалі писати лінуюся, бо навіть рекомендовані листи пропадають — отже, шкода праці!

Мої бронхіти вже скінчились, забравши мене 1,3 kilo ваги, тепер треба вертати жир знову, а то лікар вилає. Але так почуваюся здоровою і ніщо не болить.

Бувай здоров. Цілую всіх вас.

Леся

215. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

2 травня 1902 р. Сан-Ремо 2.V 1902

Хтось просить дякувати всім, підписаним на спільній великодній картці, а кождому зокрема пе пише, бо не знає адрес (і зрештою, unter uns sei gesagt *, не має що багато писати!). З тої картки з самими тільки підписами хтось однак цілу картину і сцену вичитав (викомбінував собі).

Хтось читав в «Ділі», що «Відгуки» його вийшли. Рад би їх дістати тут, бо навіть потрібні йому. Коли видавці не мають за що послати, то хтось їм верне за марки, але купувати власну книжку, далебі, встидається! Чей же хтось собі хоч Honoration-exemplar232 заслужив.

Хтось не так щоб дуже здоровий (зле спить і в грудях поскрипує), але і не хворий, от собі так! Ще тижнів

зо два тут побуде, а там вже подумує майнути.

Хтось когось любить.

Хтось

P. S. Хто в Чернівцях зветься «Мотя»? Якась мені Мотя картку прислала, годилось би подякувати, та не знаю кому.

216. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

6, 7 травня 1902 р. Сан-Ремо 6.V 1902

Люба мамочко!

Ото я тепер знов задумалась над своїми подорожами, та ще якось нічого рішучого не видумала. Оте тільки досить виразне для мене, що до Відня мені їхати пе при-ходиться. Тож, бачиш, морська подоріж корисна мені ие тільки еама по собі (лікар радить тижнів два, а то й довше побути на морі), а ще й тим, що скорочує час їзди залізницею. Мені тепер залізниця вадить-такн просто своїм димом, задухою, протягами серед спеки, тіснотою, неспанням, пересадками серед ночі і т. д... Якби можна було і до самого Гадяча водою їхати, то ще було б ліпше. Щодо курації Х-проміннями, то се і тут можна врядити, коли треба,— єсть і заклад для того спеціальний,— та мій лікар вважає, що то спосіб рискований, бо часом він важкі форми вилічує, а початкові часом вперед посуває, що він частіше помагає ярк слабостях костей, а слабості легких — річ взагалі тонша, менше досліджена, то з ними треба обережніше. Єсть і така думка в лікарів, що той спосіб просто індиферентний, що звичайне сонячне проміння ліпше далеко. У всякім разі, жити скілька тижнів у такому великому місті, як Відень, та ще й серед літа (в Берліні вже в апрілі ледве можна було витримати), то се значить рискувати заслабнути ради курації. Я от ще наведу справки, чи пе збирається Нотнагель знов сюди приїхати (він сюди навідується часами), тоді пожду його тут, і то буде найкраще.

Зрештою, не думаю, щоб і «світила» могли мені щось нового сказати, бо в «середину» і вони пе «влізуть», а бацил під мікроскопом не знайдено, пропаснпць, ночного ноту і т. і* признаків туберкульозного процесу кема, то звідки ж вони можуть знати, чи є там тая «моти-лиця», чи нема її? Що ж до «віри», то я досі навчилась вірити тільки в кліматично-гігієнічну курацію (я й до Каїра відношусь непогано, тільки не фанатично) та в хірургію, а всяка терапія для мене річ непевна,

і я, хоч не боюся її, та й не надіюся на неї дуже.

Се дуже добре, коли тобі «зараза» менше страшна, ніж «предрасположение», і я зовсім нічого пе маю проти того, що ти щиро мені говориш про те, як ти дивишся на мій стан,— я взагалі не «мнительиа» і ніяких страшних слів (та й речей) не боюся. Мені тільки тяжко, що ти все когось винуватиш. Чи то від того легше? Ні, мамочко, ніхто не міг нічого від мене одвернути. Я не така безхарактерна, як часом здаюсь і як звикли мене вважати, і в рішучі хвилини тільки я сама можу собі помогти або пошкодити, а більше ніхто; се я говорю на основі певного досвіду. Хто міг би мене одвернути, щоб я не була з Дорого при її дифтериті? Хто був' би винен, якби я тоді заслабла? Я думаю, ніхто. Так і тепер. Коли вже хто винен, то тільки я сама, отже, тільки мене можна винуватити, але ж тоді ти візьмеш назад те страшне слово «проклинаю»? Правда ж, правда? Я зовсім щиро признаю, що я таки дуже була- винна, завдавши тоді всім стільки турботи (ще й досі не заспокоєної) за мене, та тільки ж я вже й так досить «проклята» тією Мойрою чи як там вона зветься, тая «Лесина богиня»... Ну, та годі вже про сю прикру тему, то все речі минулі.

А тепер я почуваюся добре, і нічого мені остатніми часами не робиться, знов почала ваги набувати, стала добре спати і в грудях нігде не болить, значить, остатні сліди бронхіту зникли.

7. V. Вчора мені перебили писання, закликавши поїхати в гори. Воно й варто було. Такої маси квіток, як там по дорозі в гори, я ще зроду не бачила, всі тини рожами залиті, а червоного маку більше, ніж трави. Не знаю, чому то кажуть, що Італія суха, випалена, я досі її все зеленою бачу, що далі, то все зеленішою. Ти питаєш, чи тут тепло? Тут уже весна кінчається. Але ще не дуже гаряче, отак собі саме добре. Часом дощ переходить (але не часто); вітер от часом обридає, а то був би зовсім «Олімп»...

Ну, я ще хутко напишу, а тепер хочу послати сього листа та піти коло моря повалятись, поки сопце.

Ага, от що: моя нова книжечка віршів («Відгуки») вже вийшла і мені прислана, гарненько видана і в гарній оправі. Тепер вже всі «уліти з’їхались».

Цілую тебе дуже міцно. Лисаветі і гадячапам кланяюся.

Твоя Леся

217. ДО П. А. КОСАЧА

12 травня 1902 р. Сан-Ремо 12.V 1902

Любий папа!

Вчора я ще деякі справки попаводила, так що вже можу визначити точно свої плани. Я таки думаю поїхати в Швейцарію на два тижні, щоб порадитись