Орхан Памук - Мене називають Червоний

з помутнілими очима вихоплювали шаблі й рубали ворогів. Кольори ілюстрації були радісними й святковими.

— Великих майстрів древності змушували переймати малярські стилі переможців, наслідувати чужих художників, а вони, щоб зберегти свою честь, отемняли себе тонкими голками, а потім, ще до того, як їхні очі огортала чиста Аллахова пітьма, дар Всевишнього, маляри годинами, інколи днями, застигши на місці, вдивлялися в якусь чарівну мініатюру, котру клали перед ними. Вони вдивлялися в ту сторінку годинами, і, бувало, краплі крові з їхніх очей зрошували ілюстрацію, світ і зміст якої ніжно, м'яко витісняв з душі художника зло, що накопичилося за роки життя, витісняв поступово, з тією швидкістю, з якою героїчний маляр наближався до сліпоти, коли його очі повільно затуляла пелена пітьми. Чи знаєш ти, в яку мініатюру я волів би вдивлятися, доки досягну темряви?

Він утупивсь очима, неначе кудись за межі скарбниці, вдалину, — так дивляться ті, хто намагається воскресити якийсь спомин дитинства. Зіниці тоді маліють, а білки помалу збільшуються.

— Сцена в манері древніх майстрів Ґерата! Хосров на коні, згораючи від кохання, чекає на Ширін під мурами її палацу! Ось у яку мініатюру я волів би вдивлятися.

Він, мабуть, збирався в стилі сумовитого вірша почати оповідь про цю сцену, щоб укотре оспівати майстрів минувшини, які отемніли, однак я, підбурюваний невідомою силою, перебив його:

— Мій великий майстре, мій ефенді, окрім ніжного личка моєї коханої для мене більше не існує нічого, на що б я дивився вічно. Ми одружені всього три дні. А дванадцять років я нудьгував і думав про неї. Мініатюра, на якій Ширін закохується в Хосрова, натрапивши на його зображення, завжди нагадує мені про мою дружину.

На обличчі майстра Османа проступив вираз байдужості, якої він не міг приховати, а можливо, й зацікавлення, проте ми вже не повертались ані до сказаних мною слів, ані до кривавої сцени війни на малюнку. Майстер немовби чекав якоїсь радісної звістки, що линула до нього дуже повільно, без поспіху. Я ж, упевнившись, що він на мене не дивиться, в якусь мить схопив голку з булавкою й побрів з нею подалі від нього.

У третій кімнаті скарбниці, суміжній з лазнею, в одному з темних закутків, лежали звалені на купу сотні чудернацьких величезних годинників, які, напевне, швидко повиходили з ладу після того, як їх подарували падишахові європейські королі та володарі. Тут я й примостився і став розглядати голку, що нею, як оповідав майстер Осман, отемнив себе Бехзат.

Яскраво-рожева крапля виблискувала на кінчику золотої голки в сяйві червоних променів сонця, що відбивались од золотих рамок, кришталевого скла та діамантових оздоб запилених зіпсованих годинників. Невже й справді, легендарний майстер Бехзат отемнив себе цим знаряддям? І чи не повторив учинок Бехзата майстер Осман? Здоровенний, величиною як палець різнобарвний магрібець, прикріплений до механізму якогось годинника, неначе говорив мені: «Так, так». Цього чоловічка з османським кавуком на голові надіслав габсбурзький король ще в ті часи, коли починали виготовляти годинники. За задумом спритного годинникаря чоловічок мав потішати султана й гаремних жінок своїм смішним киванням голови, а кількість кивків залежала від години, яку показувала стрілка на циферблаті.

Через мої руки знову пройшло безліч простеньких книжок. Карлик відшукував їх серед скарбів, конфіскованих у страчених пашів. Томи не закінчувалися — мабуть, пашів передушили чимало. Карлик, сп'янілий від своєї ілюзорної влади й багатства, забув, хто він, і по-чорному пожартував, що це мудро й справедливо, коли пашам рубають голови і відбирають у них надбане добро, — вони, негідники, бо наче шахи або падишахи, виписують золотими літерами свої імена в книгах. Час від часу в деяких виданнях, в ілюстрованих «Диванах» я знаходив мініатюри, на яких Ширін закохується в Хосрова, побачивши його зображення. Я зупинявся на тих сторінках і подовгу їх розглядав.

Малюнок у малюнку — портрет Хосрова, який, прогулюючись, уздріла Ширін, — ніколи не був чітким. Але це не тому, що художники не вміли гарно намалювати щось незначне, невелике, — таким для них було й те зображення Хосрова. Навпаки, більшість майстрів, які робили ілюстрації, могли створити малюнок на крупинці рису або навіть на волосині. Чому ж тоді вони не зобразили достатньо чітко обличчя вродливого шаха, так, щоб його можна було впізнати? Якраз було за полудень, і я вже намірявся підійти зі своїм запитанням до майстра Османа, аби бодай трохи відволіктись од розпачу й безнадії. Та, раптом, гортаючи невпопад ізшиті сторінки якоїсь книги, я звернув увагу на коня, виведеного в сцені весільної процесії. Тепер удари мого серця не вписувалися в жоден ритм.

То був кінь з незвичними ніздрями. Він ніс на собі кокетливу наречену й дивився на мене. Здавалося, кінь — чарівний і збирається пошепки відкрити мені якусь таємницю. Я хотів щосили закричати, однак голос, ніби вві сні застряг у горлі.

Схопивши книгу, чіпляючись за речі й скрині, я полетів до майстра Османа, поклав перед ним том і розгорнув на тій сторінці.

Він подивився на мініатюру.

Не помітивши жодної реакції на його обличчі, я не стримався:

— Ніздрі скакуна такі самі, як у того, що намальований до книги Еніште.

Майстер підніс окуляр майже впритул до зображення і чомусь так само низько нахилив над ним голову, аж мало не ткнувся носом у сторінку.

Я вже не мав сил терпіти цю затяжну тишу.

— Як бачите, кінь і за стилем, і за манерою відрізняється від скакуна, створеного до книги Еніште. Однак носи в них ідентичні. Маляр намагався дивитись на світ очима китайців… — Я трохи помовчав. — Весільний кортеж. Мініатюра схожа на китайську, проте, безперечно, автори — з наших країв, а не китайці.

Майстер Осман немов приклеїв лінзу до носа, а носа — до лінзи. Аби бачити, він напружив не тільки очі, а й усе тіло, витягши його вперед: голову, шию, старечу спину, плечі. Знову запала тиша.

— Кінські ніздрі — обрізані, — нарешті озвався він, тяжко дихаючи.

Я сперся своєю головою об його, і ми ще чимало часу, притулившись один до одного, розглядали кінський храп. Я теж зауважив, що храп — обрізаний, але не тільки це, а й те, що майстер Осман ледь бачить, — сумно було дивитися на нього.

— Ви ж бачите? — запитав я.

— Зовсім трохи, — відповів він. — Краще ти мені розкажи, що там.

— Як на мене, то тут зображено невеселу наречену, — сам невесело почав я. — Вона сидить на коні з обрізаним храпом, їде в оточенні чужих, не знайомих їй охоронців. У них — суворі обличчя, страхітливі