Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

жертви між старих злидарів. А може, він подумав, що я підбиваю його на якийсь відчайдушний злочин. Та хоч там як, а він перелякався.

Ви пам'ятаєте, що з самого початку я зашив під пахвою в кочегарській сорочині золотий соверен. Це була аварійна сума, і тепер я відчув, що пора до неї вдатись.

Тільки після акробатичних вихилясів, коли я дав помацати зашиту круглу монету, спромігся я на Візникову допомогу. Та й тоді рука його тремтіла, і я боявся, як би він ще й мене не врізав. Довелося забрати ножа і зробити, що належалося, самому. Аж ось викотилась золота монета, ціле багатство в їхніх очах, і ми прожогом подались до найближчої кав'ярні.

Звісна річ, мені довелося пояснити їм, що я дослідник соціальних проблем і що я хочу з'ясувати, як живуть злидарі. І одразу ж вони закрилися, мов черепашки. Я був чужаниця; моя мова, як на них, змінилася, моя інтонація стала іншою, коротше, я був уже з вищої верстви, а вони чудово усвідомлювали свою класову приналежність.

— Що ви хочете замовити? — спитав я, коли офіціант підійшов до нас.

— Дві скибки й чашку чаю, — покірливо мовив Візник.

— Дві скибки й чашку чаю, — покірливо повторив Тесля.

Застановіться на хвилину над цією ситуацією. Я запросив цих двох бідолах до кав'ярні. Вони бачили мою золоту монету і зрозуміли, що я не злидень. Один з них з'їв того дня півпенсовий хлібець, інший — ані крихти не їв. І вони замовляли «дві скибки і чашку чаю»! Кожен з них замовив на два пенні. «Дві скибки», до речі, означає дві скибки хліба з маслом.

Це було те саме крайнє приниження, з яким вони ставилися і до воротаря в нічліжці. Я, однак, зробив по-своєму. Одне за одним я замовляв для них яйця, бекон, ще яйця, ще чай, ще хліб і так далі — вони ж від усього цього меланхолійно відмовлялися, запевняючи, що більш нічого не хочуть, і жадібно наминали, як тільки страву приносили.

— Перша чашка чаю за півмісяця, — сказав Візник.

— Та й добрячий це чай, — сказав Тесля.

Кожен з них випив по дві пінти чаю, але, запевняю вас, то були просто помиї, що менше скидалися на чай, ніж слабеньке пиво — на шампанське. А властивіше то була трохи забарвлена під чай бурда, та й годі.

Цікаво було спостерігати, як вплинула на них їжа, коли вони трохи оговталися від приголомшення. Спочатку їх потягло на меланхолію, і вони розповідали про різні випадки, коли подумували про самогубство. Візник менш як тиждень тому стояв на мосту і дивився на воду, обмірковуючи це питання. Вода, гарячкував Тесля, це поганий спосіб. За себе він, наприклад, певен, що став би борсатися. Куля більше «з руки», але де ж його в ката доп'ясти револьвера? Оце клопіт.

Набравшись гарячого чаю, вони повеселішали і почали більше розповідати про себе. Візник рано поховав свою жінку й дітей, один лише син виріс і допомагав старому в роботі. Тоді сталося лихо. Син, що мав уже тридцять один рік, помер од віспи. Не встиг батько отямитись, як і сам зліг на пропасницю і потрапив на три місяці до лікарні. Тут йому й настав крах. Вийшов кволий, немічний, і не було вже молодого дужого сина, останньої опори в житті; його маленьке діло безповоротно захирявіло, і він залишився без шеляга в кишені. Отож на тім і кінець. Де вже старому починати знову! Друзі всі бідні й нездатні допомогти. Пробував був дістати роботу, коли ставили трибуни для коронаційного параду.

— І мене аж занудило від тої відповіді: «Ні! Ні! Ні!» Вона мені аж у вухах дзвеніла ночами, коли я пробував заснути, все одне й те саме: «Ні! Ні! Ні!»

Ось лиш минулого тижня він пішов за оголошенням у Гекні, та тільки сказав свій вік, як одразу ж: «0 ні, занадто старий, занадто старий».

Тесля народився при війську, де батько його прослужив двадцять два роки. Два його брати також були військові; один, вахмістр 7-го гусарського полку, загинув у Індії під час повстання сипаїв. Другий, прослуживши дев'ять років під командуванням Робертса[33] на Сході, пропав безвісти в Єгипті. Сам Тесля не захотів піти до армії, тим-то він і топтав ще ряст.

— А кете лиш мені вашу руку, — сказав він, розхристуючи свою драну сорочку, — На мені можна анатомію вивчати, та й годі! Марнію, сер, живим гину з голодухи. Ось помацайте мої ребра, самі побачите.

Я засунув руку йому під сорочку й помацав. Шкіра, суха, мов пергамент, обтягувала кістки, — відчуття було точнісінько таке, наче ведеш рукою по пральній дошці.

— Сім років жив я щасливо, — казав Тесля, — Добра жіночка і трійко любих дівчаток. І всі повмирали. Шкарлатина забрала дівчаток за два тижні.

— Після цього, сер, — мовив Візник, показуючи на стіл, аби звернути розмову на щось веселіше, — після цього я не зміг би їсти сніданку в робітному домі!

— І я теж, — притакнув Тесля, і вони завели балачку про різні ласі наїдки та які чудові потрави готували колись їхні жінки.

— Якось я проходив три дні, навіть не розговівшись ні разу, — сказав Візник.

— А я п'ять, — озвався його товариш, спохмурнівши від тої згадки. — Ходив раз п'ять днів, не мавши в животі ні крихти, крім апельсинового лушпиння, а людина ж не камінь, сер, і я тоді трохи дуба не врізав. Часом, бувало, никаєш вулицями вночі, і такий тебе розпач бере, що думаєш: або пан, або пропав. Ви розумієте, до чого це я, сер, — навіть на грабунок ладен був піти. А настане ранок — з холоду та голоду такий слабодух, що й миші скривдити не годен.

В міру того, як їхні злиденні нутрощі розігрівалися від їжі, вони розгомонілись, навіть хвалитись почали, а тоді заходилися біля політики. Можу тільки сказати, що розумілись вони на політиці не згірше за пересічного буржуа, а то ще й краще від декого, що я чув. Що мене здивувало, так це те, як вільно вони розмовляли про різні речі на світі — і про географію, і про народи, і про давнє, і про теперішнє. Як я вже казав, вони були не дурні, ці двоє. Просто вони були старі, а їхні діти не доросли до зрілого віку, щоб дати їм місце біля домашнього вогнища і тим сповнити свій обов'язок.

І останній епізод, вже як я прощався з ними на розі, коли вони повеселішали від двох шилінгів у кожного