Корнель Пилипович - Сучасна польська повість

написано. Мені аж недобре робиться, як згадаю. Може, коли-небудь я ще вернуся до тих подій. Напевно, вернуся. Хтозна, може, саме на чотирнадцятьох вирваних сторінках мого щоденника й була відповідь на те, про що я писатиму далі. Але я сама не зовеш розумію, як це сталося. Все діялось, немов уві сні або в якійсь грі.

Те, що я викинула зі щоденника, стосувалось минулого року. Тепер уже липень 1958-го. Сьогодні тиждень, як я стала дружиною Романа і звуся Кристина Аксман.

По-моєму, це дуже дивна історія. Якби рік тому хтось сказав мені, що я вийду за Романа, я назвала б ту людину божевільною. Але ми, очевидно, здатні звикнути до найдивовижніших речей.

На весіллі, яке відбулось у Вроцлаві, я була в сірому костюмі, під жакетом — бузкова блузка з французького шовку з білим мереживним коміром і такими ж манжетами. До цього ясно-зелені замшеві туфлі на високому каблуці. Кажуть, вигляд у мене був чудовий; я помічала навколо промовисті погляди й усмішки. І почувалася дуже добре, була певна себе, рухалась вільно. Коли ми чекали в загсі, Роман сказав, що я тримаюсь невимушено, мов постійна відвідувачка цієї установи, і що одруження — суто жіноча справа. Це видно на шлюбних фотографіях: молоді жінки на них чарівні, усміхнені, природні, а їхні чоловіки схожі на ідіотів або запеклих злочинців.

Чоловіки повинні оформляти шлюб «per procura»[50], через штатного службовця-посередника.

— Чого ви так смієтесь? — запитала моя мама.

— Я страшенно хвилююсь, до того ж мені тиснуть черевики, муляє комір і в мене болить голова, — сказав Роман.

— Може, вип’єш порошок? — спитала його мама, розкриваючи сумочку.

Роман відмовився, а його співробітник, представник політехнічного інституту, сказав:

— Тримайся, все оформлять швидко. Я знаю, це вже шостий шлюб, на якому я присутній…

Справді, церемонія була дуже коротка, о пів на першу все вже скінчилося. Ми посідали у дві автомашини, одну тато одержав у міській раді, а другу, шевроле, найняли.

Лишалося ще трохи часу, і тато сказав, що вони із Стенею підуть пішки, бо треба ще дещо зробити (виявилося, що мало горілки), і приїдуть автобусом за чверть години. Отже, ми поїхали до моїх батьків в Олесьніцу і там справили весілля, все вийшло навіть краще, ніж я сподівалась, і в цьому найбільша заслуга Стені, яка, видно, переробила силу роботи, опоряджаючи хату. Вона освіжила потворні, покинуті німцями меблі, познімала зі стін картини, де були зображені якісь сцени з Нібелунгів та італійські краєвиди, і повісила репродукції Ван-Гога та Сезанна, квіти й пейзажі. Взагалі Стеня була окрасою програми. З самого початку вона заявила, що з нагоди мого одруження мусить упитись, і справді впилася, викомарювала бозна-що, танцювала з Романом спершу твіст, а потім танго. Під час танго Стеня горнулася, просто-таки липла до Романа, бо танго, казала вона, танок жагучий. Роман помирав зо сміху, і обом, здається, було дуже весело. В якусь мить я навіть відчула щось схоже на ревнощі. Після танго Стеня сказала, що вона п’яна як хлюща, пішла спати, і стало спокійніше, а мама пояснила, що бідна дитина просто дуже втомилась, переробилася, прибираючи квартиру, що ми собі не уявляємо, як Стеня мене любить і як страшенно їй хотілося, щоб у хаті було гарно. Трохи згодом упився мій батько — і то був початок кінця. Він пішов у танець спочатку зі свекрухою, і це ще нічого, але на танго з моєю мамою було просто ніяково дивитись. Не знаю, що тато хотів показати, коли він взагалі ще тямив, що робить, — заохотити до якихось сексуальних ексцесів, довести, що і в них замолоду теж було щось подібне до кохання? Ну, а потім, коли вони з Романом та його товаришем вже добре взялися до горілки, почалися співи: «Будь здорова, дівчино», «О мій розмарине», «Коли народ до бою» — словом, далі вже нікуди. Тільки ми, дорослі жінки, — опріч Стені, вона ж іще дитина — додержували звичаю та міри, хоча й теж випили.

Ніякої весільної подорожі в нас не було, ми ще раніше домовилися, що через рік, як наскладаємо трохи грошей, поїдемо на два тижні до Болгарії. Другого дня ми зі свекрухою сіли в поїзд, у спальний вагон, і повернулись додому, тобто в його квартиру. Фактично це половина великої, п’ятикімнатної квартири в старому, щоправда, не дуже старому, спорудженому в міжвоєнний час, будинку. Є центральне опалення і газ. Квартиру поділено так, що Романові з матір’ю дісталися дві кімнати й кухня. (Вклеюю на пам’ять план квартири, зроблений Романом, з присвятою мені).

Обидві кімнати маленькі, одна дванадцять, друга чотирнадцять квадратних метрів, зате кухня величезна — двадцять один метр, точніше, така була раніш, бо Роман звелів перегородити її стіною, і вийшла маленька кухонька, а за нею — кімната свекрухи. Його мати прийняла цю зміну без найменшого опору, здається, то навіть була її ідея. Таким чином, кожне з нас має свою кімнату.

Романів кабінет найменший, моя кімната поряд нього.

Обидві кімнати сонячні, але і в свекрухи надвечір буває трохи сонця. Аксмани, зрозуміла річ, утратили в Варшаві все своє майно, все умеблювання чотирикімнатної квартири. Свекруха якось показувала мені дуже скрупульозно складений опис збитків — невідомо нащо, від кого вона сподівалась відшкодування? Чого там тільки не було! Стильні меблі, перські килими, картини, порцеляна! Моя свекруха жінка начебто твереза й ділова, але я помітила, що це втрачене майно здається їй чимсь реальним, так ніби воно десь іще є і його можна забрати назад або викупити. Ну, та бог з ним. Так от, наша обстановка складається з тих речей, що були в Романа, і тих, котрі, як каже моя мама, «принесла в хату» я. В Романа було тільки дві тахти, маленький, досить гарний письмовий стіл та збита з дощок книжкова полиця, але книжки на ній не вміщались, лежали купами під стіною. Потворна, канцелярського типу шафа для одягу стояла в передпокої. Я «принесла» (власне, це зробило четверо вже п’яних дядьків, які потім випили в нас ще літр горілки): тахту, комод, засклений буфетик, обідній стіл та чотири стільці. Тахта, стіл і стільці були нові, комод ще з посагу моєї мами, але підновлений, а буфетик, здається, раніше належав якимсь євреям, що загинули під час окупації. В Романа з’явився великий стелаж, за допомогою сторожа з політехнічного він змайстрував його із звичайних дощок, тільки пофарбував їх у коричневий колір. Книжки з підлоги перекочували на полиці, біля письмового стола було поставлено глибоке шкіряне