Стівен Кінг - Доктор Сон

затримався лише, щоб його обмацати. Зброї нема. Це дуже погано. Він був би не проти зараз дістати собі пістолет, принаймні на якийсь час.

Він застебнув на старому ремінь безпеки, щоб той не похилився вперед, не натиснув, бува, клаксон. І потім вже вирушив по вулиці в бік дому дівчинки, не поспішаючи. Якби він побачив її обличчя в якомусь із вікон — або навіть помітив, що десь разок сіпнулась штора, — він рвонув би вперед, як спринтер, але нічого не ворухнулось.

Залишалася можливість, що він іще зможе виконати заплановану роботу, але ті жахливі білі спалахи перевели всі попередні міркування на суто другорядний рівень. Чого він зараз хотів найдужче, це вхопити в руки цю жалюгідну курву, яка наробила їм стільки клопоту, і трясти її, поки не заторохтить.

5

Абра лунатичкою йшла по передньому коридору. У цоколі Стоунів була велика вітальня, але затишним місцем для них залишалася кухня, і вона прямувала туди, сама про те не думаючи. Вона стала, розпластавши долоні на столі, за яким тисячі разів їла з батьками, дивлячись порожніми очима у вікно понад кухонною раковиною. Вона не зовсім перебувала тут. Вона була зараз у Клауд-Геп, дивилася, як поганці висипають із «Віннебаго»: Зміїне Жало й Горіх, і Джиммі Арифметика. Їхні імена вона дізналась від Баррі. Але щось там було не так. Одного з них не вистачало.

(«ДЕ КРУК? ДЕНЕ Я НЕ БАЧУ КРУКА!»)

Нема відповіді, бо Ден, і її батько, і доктор Джон були саме зайняті. Вони валили поганців, одного по одному: першим Волоського Горіха — то була робота її батька, і вдала, як на нього, — слідом Джиммі Арифметику, а потім Зміїне Жало. Кожне смертельне враження вона відчувала, як гахкання глибоко всередині своєї голови. Те гахкання, наче важким молотком хтось безупинно гатить по якійсь дубовій дошці, було жахливим у своїй завершеності, але не цілковито неприємним. Тому що…

«Тому що вони на це заслуговують, вони вбивають дітей, і ніщо інше їх не могло б зупинити. Тільки…»

(«Дене де Крук? ДЕ КРУК???»)

Тепер Ден її почув. Слава Богу. Вона побачила «Віннебаго». Ден думав, що Крук там, всередині, і, можливо, він був правий. Хоча…

Вона швидко пробігла назад коридором і визирнула надвір крізь одне з віконець поряд з передніми дверима. На хіднику було пусто, але пікап містера Фрімена стояв там, де й був. Їй не було видно його обличчя, через те що сонце якраз світило у лобове скло, але вона змогла роздивитися, що він сидить за кермом, а це означало, що все гаразд.

Радше за все, гаразд.

(«Абро, ти там»)

Ден. Це так чудово — почути його. Їй хотілося б, аби він був зараз поряд з нею, але мати його в своїй голові було майже так само добре.

(«так»)

Вона кинула про всяк випадок ще один погляд на порожній тротуар і на пікап містера Фрімена, перевірила, що таки не забула, коли заходила, замкнути двері на замок, і вирушила назад до кухні.

(«треба щоб мама твоєї подружки зателефонувала в поліцію і сказала їм що ти в небезпеці Крук у Енністоні»)

Вона зупинилася на півдорозі в коридорі. Її рука-утішниця злетіла вгору й почала терти їй губи. Ден не дізнався, що вона пішла від Дінів. Та й як він міг? Він був такий заклопотаний

(«я не…»)

Не встигла вона договорити, як ментальний голос Рози Циліндр вибухово увірвався їй в голову, змітаючи геть всі думки.

(«ТИ МАЛЕ КУРВИЩЕ ЩО ТИ НАРОБИЛА»)

Знайомий коридор між сіньми і кухнею почав сунутися вбік. Останнім разом, коли трапилася ця штука з обертанням, вона була підготовленою. Цього разу ні. Абра спробувала це зупинити й не змогла. Її будинок пропав. Енністон пропав. Вона лежала на землі й дивилася в небо. Абра зрозуміла, що втрата тих трьох у Клауд-Гепі буквально збила Розу з ніг, і пережила мить лютої радості. Вона силувалася знайти щось, чим би могла захиститися. Часу було обмаль.

6

Тіло Рози лежало розпластаним між душовими й «Оверлук Лоджем», але розумом вона перебувала у Нью-Гемпширі, роїлася в голові тієї дівчини. Цього разу там не було намріяної нею вершниці на коні й зі списом, о ні. Цього разу там були лише застукане зненацька мале дівчисько і стара Роза, і Роза бажала реваншу. Вона вб’є цю дівчину тільки в якомусь крайньому випадку, занадто цінна вона для цього, але Роза може дати їй скуштувати того, що на неї чекає. Скуштувати того, що страдницьки вже пережили Розині друзі. Повнісінько м’яких, уразливих місцинок у мозку мугирів, і всі вони їй дуже добре відо…

(«ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ ТИ КУРВО ЗАЛИШ МЕНЕ В СПОКОЇ А ТО Я ЗАРАЗ УБ’Ю ТЕБЕ НАХЕР»)

Це було так, ніби світло-шумова граната вибухнула в неї перед очима. Роза підкинулася й скрикнула. Велика Мо, яка було потягнулася вниз, щоб її торкнутися, злякано відсмикнула руку. Роза цього не зауважила, вона навіть не бачила Мо. Вона знову недооцінила потужність цієї дівчини. Вона намагалася утримати свою точку опертя в її голові, але мала сучка її буквально випихала. Це було неймовірно, це бісило й лякало, але це було правдою. Гірше за те, Роза відчула, як її фізичні руки піднімаються їй до обличчя. Якщо Мо з Едді Коротуном їх зараз не приборкають, мале дівчисько може змусити Розу видряпати власні очі.

Їй не залишалося нічого іншого, принаймні до пори, як здатися і піти геть. Але перш ніж вона це зробила, Роза встигла побачити крізь очі дівчинки дещо, що сповнило її полегшенням. То був Татко Крук, і в руці він тримав шприц.

7

Абра використала всю парапсихічну потугу, яку змогла зібрати — більше, ніж їй знадобилося того дня, коли вона вирушила на пошуки Бреда Тревора, більше, ніж вона бодай колись використовувала у своєму житті — і все одно її ледь-ледь вистачило. Вже коли вона почала думати, що так і не зуміє вигнати цю капелюшну жінку собі з голови, світ почав обертатися знову. Це вона його змушувала обертатися, але це було так важко — як штовхати величезне кам’яне колесо. Небо й обличчя, що витріщалися на неї згори, з’їхали вбік. Був момент темряви, коли вона опинилася

(між)

ніде, а потім її власний коридор вигулькнув їй перед очима. Але вона не була там уже сама. Якась людина стояла у дверях кухні.

(«Ні, це не людина. Це Крук»)

— Привіт, Абро, — промовив він і метнувся