Юрій Косач - День гніву

їх відсадить. Куренями: Щербинівським, Васюринським, Пашківським, Сергієвським — це вірні хлоп’ята, знаю їх з-під Корсуня, ці вже відсадять. Бережіть кінноту, отамання. Їзда у ляхів, бачу, добра, але пішого війська обмаль, наша піхота їх стримає! А Небабу, Ґанджу, Воронченка бережіть для імпету…

Потойбіч річки, так і видно із замочка, димки з узгір’їв — ланова піхота перешикувалась, обстрілює греблю. За мжичкою гудуть табори. Без ліку, без краю. Віватування — такі-бо певні вікторії — в шатрах учтують без перерви, оце ще з позавчора, а від шатер аж багряно на отавах, саме панство вийшло, з цілої Полонії наїхало, мов на сеймування. Тулумбаси, литаври, бубни загули — їдуть реґіментарі; вівати, вівати — б’ють із самопалів…

Канчуками розженемо хлопство…

Вістовці, один по другому, забрьохані по вуха, в кого прострілена шапка, в кого рука в скривавленій ганчірці.

— Звягельці відходять до переправи… Завалили трупом шанці… з-за трупів відстрілюються…

— Гловацьким відсадити, секурувати!..

— Полковник Гловацький ранений в іграшці. Напирає ляшва, насідає…

— Біля ліска, що під Пилявчиками, сутужно, батьку. Фірлеєві мушкетери… Голендери…

— Нехай відходять. За річку. Допомогу до переправ, особливо ж греблю берегти…

— Корсунцям?

— Хто ближче.

Богун прийшов, чорна туча. І Кричевський в погнутому юшмані, без шишака, моргає єдиним живим оком, туча-туча. Тільки Ґанджа підсміхається. Й лукавий Воронченко — а хіба не казав, не радив?.. Небаба підбіг, атлас по горло в болоті, чуб злипся від поту, нагаєм б’є спересердя, нагрудник зірвався з ремінців — здорово штовхнули бердишем, аж кипить:

— На погибель, батьку, на нашу погибель, стримаємо ж ті тисячі?..

І присів, загримів мечем, аж заплакав, такий жаль його взяв за їхню силу, за їхнє глузування.

— То, хами, кажуть, не Корсунь вам, не Кам’яний Затон… То, кажуть, остання ваша година і своє Господи помилуй не встигнете вимовити…

— А ти нюньки розпустив? Баба, не Небаба… — скипів, порвався до шаблі на Зорку. — Тому добре скрипіти пером, пороху ще не нюхав — тихо, тихо, Небабо, — скипів ще дужче, — а там сімнадцять штурмів відбили, скільки посікли — не злічиш, трупом завалено шанці, а мусимо ретируватись, гемон не витримає…

— Відсадити черкаським полком.

І взяв Небабу за руки, лицар же перший із перших, а так знітився. «Голову коло голови класти, хлопче, а не пустити за річку, не дати греблі. Шкода говорити, коли пустимо…»

…Шепочуться в канцелярії. Там і Браун, вістовець з Англії, високочолий, жовтавий, ще вчора розпитував його гетьман через драгомана про бої під Нейсбі й Марстон-Гіллем, про норов генерала Кромвеля, як фортифікує в полі, чи по дванадцять, чи по вісім вершників у їздовій таці ордонансує, сказав наприкінці велебний Браун: блаженні убогі, тих є Небесне Царство…

І заклопотаний Виговський:

— Адже ж на цю іграшку дивиться пів-Європи, от цією річкою наша фортуна…

Правда ж, Виговський добре знає.

…У Реґенсбурзі чекають на гетьманське авізо й староста овруцький Юрій Немирич, і дворянин Іван Мещерин, що в службі у баварського курфюрста. Чекають в заїзді, в заулку Синіх Лілій, що збігає до Дунаю, а біля них і цісарський конфідент Рудольф Вайсенберг, і венеціанський резидент Альберт Виміна.

…У Львові стоїть біля вікна в тихій келії патер Генцель Мокрський і нетерпляче ходить перед бернардинами пан Януш Мазаракі — що ж то має сказати він резидентові Францискові Шебеші, радникові Іктарові Ґьосові?..

…У Путивлі сидить думний дяк Унковський і чекає вістовця з Києва, Бориску Ґрязного, — азали ж не написав учора в Москву, як то Богдан говорить із своїми найближчими: «…Такой де нам пори к счастливой войне с Польшей никогда не будет, теперь де и смирить ее, покаместа не справилась…»

— Що ж тепер напише думний дяк?..

* * *

Вірити німецькій чарівниці франкгаймової кватерни? Набреше відьма, любить дукачі. Коли б був доктор Арґолі, виміряв би, вичислив би, де стрічається день, день Пилявців, з високою зорею. Але хіба ж і зорям можна йняти віру? Тільки собі, нікому, тільки собі. Лихоманка трясе. Це все з того опару, з Ікви, з Пиляви, з цього туману, що осідає так спрокволу, мов дими польських гармат, і застав, сповив їхній весь табір, п’яний табір, що так віватує, так радіє: може, завтра матиме Хмельницького на аркані, в залізній клітці, й підходитимуть панята, й плюватимуть на нього…

Нікому не вірити, тільки собі. Не питатись ні відьом, ні зір, тільки себе: хочеш бути чи впасти?

Як трясе лихоманка. Така болотяна, проклята трясця…

…Victoria Cosacorum Duce Chmielniciiperacta anno 1648[517]…

Геть, сатано. Геть, кусителю. Сатані шелевіти в тривозі цих маленьких людей, що вже знітились, Сатані таїтись у коварстві їхніх скіфських очей, у важкому тулові черні, що сама, наче повзучий полоз…

Хто збагнув таїну цієї землі? Це вітчизна вершників або вітчизна плугатарів. Одні мчать, полишаючи тільки погар і руїну, другі — осадчі, що приборкують простори й благословенство просторів — їхня сила…

Лихоманка. Вона трясе й Богуна, й Виговського, й Зеленського, й Стеткевича, ач, як зжовкли…

Гуркотять фальконети й змійки. Дислокація недобра: все військо в котловині поміж узгір’ями, важко боронити, топниста річка…

Вістовці:

— Тиснуть із шанців. Піхота вже знялась.

— До останнього вигинули звягельці…

— Запорозькі курені вгнулись, батьку…

— Чотири хоругви під Зацвіліховським іде…

— Гвардія напирає на греблю…

— Чернь втратила серце…

Доїжджають, вже з мряки виринули чати Зацвіліховського. Огирі, мов звірі, сірі в яблуках, чепраки аж до землі, чандари світяться від аспісу, а вершники — золота гусарія, триясні зерцала; на них воронені бармиці[518] й тегиляї[519], шишаки зо страусячими барвистими перами, контарі й протазани[520] блиснули, протяли туман…

— Б’ють у накри[521]…

— Наша піхота знялась…

Свята запорозька піхота, виручить же? Під прикриттям волкомейок і дробовників[522] ідуть васюринці, батуринці, криловці, поповичівці, бурляєві курені йдуть, загуділи-бо накри, вдарили набати[523]… Останні шанці перед греблею, чи стримають?..

* * *

— Чернь тривожиться, батьку, чернь бурлить…

Проклята права рука, чортова ліга. Вивів же їх — броварників і могильників — собі на поталу. Велебний Браун того не знає, того ричання степової бестії. Вже на Росаві на Переп’ятисті, на радах чув її голос, безголової.

Ні, не стримали курені. Гусарія звалюється скелею, торощить, важкої кінноти не стримає найхоробріша піхота. Трупом вкрились узгір’я. Васюринці відходять до греблі. Криловці подались. Батуринці котяться. Крила у гусарії за плечима шумлять.

А з тієї гори грають лядські пищалі. Генерал Арцишевський сам направляє.

— Віват гусарія!..

— Віват!..

Богун закрив лице долонями. Кричевський ходить по кімнаті. Він ніколи не втратить серця. Його час