Борис Акунін - Сокіл і Ластівка

— Та, — сказав ламким баском хлопець з червоним волоссям, — може, досить патякати? Давай зав'язувати, га? Заберемо твоє довбане золото і нарешті звалимо звідси. Я цей острів більше бачити не можу!

— Щастя, що скарб знайшов я. — Фреддо скрушно подивився на сина. — Ти б на таємницю роду Поганів точно, як ви кажете, забив би. І тобі начхати, що твої діди і прадіди жили у жебрацтві і злиднях, відмовляючись від усього заради цієї великої мрії! Тобі б тільки тусуватися та за дівками бігати. Але тепер, синку невдячний, скажеш таткові спасибі. Найкращі тусовки і класні дівки усього світу будуть твоїми. Найвищого рівня!

— А мене мій рівень нормально влаштовує, — огризнувся юнак. — Ну що, я лізу в шахту чи ти сам?

— Сам. Далеко спускатися? — запитав Фреддо у Ніколаса. — На самісіньке дно?

Тут настала мить реваншу. Не приховуючи зловтіхи, Фандорін відповів:

— Найкращі тусовки і класні дівки обійдуться без вашого спадкоємця. Скарбу внизу немає.

— Як немає?! — скрикнули всі, включно з тіткою.

Хоча не всі — неромантичний тінейджер вишкірився:

— Прикольно.

Микола Олександрович посміхався.

— Знайти сховок мені допомогла одна лічилка…

— Знаю, — перебив Логан. — Вона в нашому листі є. Ви добряче розгадали про стриб-скоки і про брус із бруском.

— Про «макітрою в дашок» я теж розгадав. Це значить: скільки не стрибай, все одно ні з біса не отримаєш. Хоч макітру собі розтрощи. Порожній ваш сховок. У скринях немає нічого. Хтось витягнув звідти золото багато років тому. А скоріше за все, ніякого скарбу там взагалі не було. Хибний слід.

— Не вірю! Не вірю! — завищав Фреддо. — Це ви від безсилої злості набрехали! Дурно і мілко! Хотів я видати вам особливу винагороду за метикуватість, а тепер хрін вам! Хлопче, тримай їх на мушці. Я спускаюся.

Коли він під дзижчання електродвигуна зник у колодязі, Філ упівголоса запитав:

— Правда, чи що?

Ніколас кивнув. Тоді джерсієць затрусився від реготу.

— Ох, куме дія… Я думав, що ніколи більше не зможу радіти життю… Коли він дістав свій папір і я зрозумів, що нас ошукали… Ой, дякую Тобі, Господи!

— Допоможіть, будь ласка, — попросив Фандорін нотаріуса. Вони вдвох перенесли тітку в крісло.

— Там зовсім-зовсім немає нічого? — пошепки запитала племінника міс Борсхед, коли ця делікатна операція скінчилася.

— Тільки потрухла деревина. Ну і нехай. Для науковця головне — дістатися до суті. Навіть якщо такої не знайдеться.

Ніколас заспокійливо посміхнувся бабусі. Мсьє Міньйон понуро підбивав баланс:

— З одного боку, я зазнав суттєвих збитків. Але менших, ніж містер Делоні, оскільки розважливо не брав каюту «люкс» і не шикував. Моя нервова система зазнала шоку. Але я залишився живим. Я опинився в юридично дражливій ситуації. Але містер Логан при свідках пообіцяв не вчиняти нам позову. Це можна розцінювати як публічне і відповідальне оголошення про наміри…

З жерла пролунало далеке утробне ревище. Певно, нащадок штурмана дістався до скринь.

Делоні знову зареготав.

— От вже й не думав, що отримаю стільки задоволення, не знайшовши скарбу! Макітрою в дашок! Ха-ха! Чого такий кислий, синку?

Джордан почухав дулом револьвера свою бандану.

— А мені по барабану. Головне, що ми тепер звідси звалимо.

Коли з діри виплив Фреддо, він схожим на примару. Сірі губи тряслися, по щоках текли сльози, а з-під сивуватого волосся точилася кров.

— Що з вами? — запитав Ніка.

— Головою вдарився, — відповів Фреддо і заплакав.

— Ой, не можу! Макітрою в дашок! — містер Делоні аж навпіл перегнувся, і навіть міс Борсхед уїдливо скривила губи.

— Прадід… дід… батько!.. Мені шістдесят п'ять! Триста років собаці під хвіст! Мрія! — незв’язно вигукував мулат. — Острова в океані! Фієста! Старий і море! Мати і не мати! Прощавай, зброє!

Він витягнув з-за пазухи файлик, з файлика свій заповітний папірець і розірвав його на дрібнесеньке шмаття, а потім ще й узявся топтати їх ногами і все повторював:

— Триста років! Триста років! Триста років! Будь ти проклятий, Гаррі Логане!

Оверштаг!

Довелося давати бідному Фреддо заспокійливе. Він клацав зубами, давився гикавкою. Навіть сувора Сінтія врешті-решт пожаліла його.

Вражаючою була швидкість, з якою невдахи-шукачі скарбу полишили печеру. Всім хотілося якомога швидше полишити місце, де фортуна так жорстоко посміялася зі своїх палких залицяльників. Здається, Ніка єдиний з усіх озирнувся назад.

Обладнання кинули, лампи не вимкнули — нехай догоряють. Отвір у кам’яній підлозі глумливо вишкірявся до магістра: що, розумаха, піймав облизня? Дулю тобі з маслом, а не золото-срібло.

На базу поверталися мовчки. Кожен думав про своє, і думки навряд чи були веселими. Однак, поглянувши на супутників, Ніка побачив, що це не зовсім так. У тітки на обличчі блукала мрійлива напівпосмішка, а юний Джордан ворушив губами і ритмічно погойдував плечима — наче наспівував.

В офісі відбулася остання розмова.

Похмурий Фреддо заявив, що вони з сином залишають це паскудний острів — негайно і назавжди. Тільки спочатку бажано було б отримати повний розрахунок за надані послуги.

На таке нахабство міс Борсхед тільки розвела руками. Сказала, що за «надані послуги» такого ось роду в давні часи вішали на реї і що вона не заплатить ані пенса.

— Прекрасно, — парирував Фреддо. — Якщо наші ділові стосунки закінчено, добирайтеся до Мартиніки самотужки. Ми попливемо без вас.

Погроза схвилювала нотаріуса.

— Я не Робінзон Крузо, щоб залишатися на безлюдному острові! — закричав він. — Ви не маєте права! Це карний злочин! Знайдуться свідки, які бачили, як ви нас вивозили з Форт— де-Франса!

— Я не відмовляюся відвезти вас назад. Але не зобов'язаний же я працювати перевізником безкоштовно? Фінансова ситуація в мене паскудна. Треба шукати покупця на риболовну базу і два моїх човни. Сам я в море більше не вийду, мене від цієї хемінгвеївщини з душі верне. Женіть… дві тисячі євро — і сьогодні ж будете на Мартишці.

— Виз глузду з’їхали! — Сінтія спрямувала на нього самохідне крісло. — Я добре пам'ятаю, що у складеному вами прейскуранті це коштувало триста!

— Сюди триста — бо ви могли винайняти в Форт-де-Франсі інший човен. А на Сент-Морісі у мене конкурентів немає. Хочете — пливіть, не хочете — сидіть. Я, нехай вже і так, скажу в місті, щоб по вас хтось заїхав. Після вік-енду.

— Тітонько, на мене чекає родина! — нервово сказав Ніколас. — Я маю бути в Бриджтауні не пізніше, ніж завтра. Інакше Алтин з глузду з’їде. Вона і так не в найкращій формі…

Міс Борсхед штовхнула мулата своєю таратайкою і показала на нього пальцем:

— Дідько з вами, проклятущий вимагачу. Плачу тисячу п’ятсот, але…

— Згода! — Він швидко схопив її за кисть