Борис Акунін - Сокіл і Ластівка

хитру нору борсука. Як я вас у цю. печеру. Пес знаходить здобич, але замість того, щоб віддати хазяїну, починає гавкати і кусатися. Йому прикро, знаєте, прощатися з трофеєм. Я кажу містеру Делоні ввічливо «руки вгору», а він за пістолет. Ну, довелося кілька разів смальнути в стелю.

— Скурві сини нас вистежили, — прохрипів джерсієць. Лежати на животі з заведеними на потилицю руками товстуну було важко. — Коли ви гукнули, що знайшли скарб, ми почали радіти, кричати. А вони налетіли ззаду. Підслуховували з тієї печери.

— Найхоробрішою була міс Борсхед. — Фреддо по-блазенськи вклонився Сінтії. — Вона спробувала протаранити мене своїм бронетранспортером. Довелося її зсадити.

— Ви обидва злочинці, — сухо мовила тітка. — Ви нас, звісно, вб'єте і заберете наш скарб, але Бог вас покарає.

Вона має рацію, подумав Ніколас і завмер, так до кінця і не вилізши з шахти. Уб'ють, і ніхто ніколи не знайде наших тіл. Бідолашна Алтин! Бідолашні діти! Вони навіть не дізнаються, що зі мною трапилося…

Фреддо запхнув револьвер за пояс.

— Відповідаю по пунктах. Ми не злочинці, а добропорядні громадяни, які діють виключно у суворій відповідності з законодавством. Якщо мені й довелося стрельнути у повітря, то лише тому, що містер Делоні схопився за зброю. Він пристрелив би мене і мого неповнолітнього сина, не вислухавши пояснень. Якщо тут хтось щось порушив, так це ви, а не ми. Ви вдерлися на територію приватного володіння і почали пошуки, не санкціоновані власником дільниці. Що кліпаєте очима, товаришу? — він вишкірив зуби, дуже задоволений собою. — Мій прапрадід ще 120 років тому купив цю гору разом з усіма її надрами за 1 фунт стерлінгів. Документ у мене з собою, можете насолодитися. — Фреддо дістав з-за пазухи прозорий файлик, в якому дійсно лежав старовинного вигляду папірець з червоною печаткою. — Отже, дорогі моє клієнти. Ви проводили пошуки скарбу на моїй території без мого дозволу. Більше того, ви ошукали мене стосовно мети вашої діяльності. Один із вас погрожував мені і моєму сину вогнепальною зброєю. Це все дії, що караються законом. Запитайте у містера Мільйона, він знає. Але я, хай буде так, не чинитиму громадянського арешту і не здам вас у поліцію. На знак подяки за те, що ви допомогли мені знайти скарб. Мої пращури облазили всю першу печеру, обмацали і обстукали всі її бісові шістдесят чотири діри, але так і не докумекали, що тут є ще одна печера. Дякую вам, любі друзі! Недарма я підказав вам, як пролізти крізь водоспад. Ви мене не розчарували. Прибери цяцьку, синку, і допоможи джентльменам підвестися. Тільки пістолет містера Делоні поки що залиш при собі — про всяк випадок. «Не вб’ють!» — такою була перша думка, що промайнула в голові Фандоріна. Все інше в першу хвилину здавалося несуттєвим. Але тільки в першу хвилину.

Він витер чоло — виявляється, там виступили крапельки поту, хоч у склепі було зовсім не спекотно. Глибоко вдихнувши, магістр нарешті виліз із шахти.

Делоні, крекчучи, піднявся з землі. Сухорлявий Міньйон уже стояв.

— З вашого дозволу, сер, я б хотів поглянути на вищезгаданий документ, — сказав нотаріус, з острахом косуючи на «кольт» у руці Джордана.

— На жаль, все так і є, — понуро підтвердив француз, уважно вивчивши папірець і навіть подивившись її на світло. — Акт про землеволодіння не втратив законної сили. Якщо, звісно, ви можете підтвердити, що є прямим нащадком і законним правонаступником вказаного тут… м-м-м… Джеремі Логана. — Він витріщив очі. — Логана?!

— Логана?! — тупо повторив джерсієць. — Не може бути!

Вони обидва витріщилася на Фреддо з однаковим виразом жаху і недовіри на обличчях. Той самовдоволено посміхався.

— Хто це — Логан? — запитав Ніка.

— Це штурман із «Ластівки». Згадується у листі мого пращура, мічмана Делоне, — пробурмотів Філ.

— І мого, метра Сальє. — Нотаріус нервово поправив окуляри. — Такий собі Гаррі Логан один з усіх точно знав, де заховано скарб…

Мулат посміхнувся ще ширше.

— Все так і є. Ви нащадки, і я нащадок. Мене звати Фреддо Логан, а Джеремія Логан, який здогадався оформити право власності на іспанську копальню, мій рідний прадід. Тож-бо, джентльмени, скарб належить мені не тільки за законом, але і за справедливістю.

Єдиний з усіх Ніколас знав, що ніякого скарбу внизу немає, але ця обставина не позбавляла історичну таємницю інтересу.

— Вибачте, якщо я правильно зрозумів, ви і ваші пращури знали про першу печеру, але не про другу? Як так могло бути?

Фреддо Логан зітхнув.

— Перед відплиттям на Сент-Моріс з Мартишки штурман Гаррі залишив лист для свого маленького сина. Там розповідається про походження скарбу, про золото і діаманти, про печеру за водоспадом. Але там немає ані слова про другу печеру… Логан так і не повернувся до родини, згинув без сліду. Син виріс, прочитав послання. Спробував знайти золото — не вийшло. Відтоді лист як дорогоцінна реліквія передавався в нашому роду від батька до сина. Кожен із моїх пращурів робив спроби розшукати скарб. Мій прадід, світла йому пам'ять, не пошкодував фунта стерлінгів (для нього це була поважна сума), щоб отримати мертву копальню у власність. Мій дід заснував на Сент-Морісі базу, щоб бути ближче до заповітної печери. Я сам ще з дитинства сто разів спускався у кожен колодязь. Вивчив кожний сантиметр. Невже ви думали, що я не зрозумів, навіщо ви сюди прибули, містере «археолог»? — насмішкувато звернувся він до Делоні. — Я довго чекав, і Господь воздав мені за терпіння! Мабуть, я навіть видам вам невелику винагороду за допомогу в розшуку. Тисячку-другу кожному.

— От дякуємо, — кисло мовив Делоні.

Тітка Сінтія крикнула:

— Щоб ви провалилися з вашою нагородою! Негайно посадіть мене в крісло!

А Ніколас думав зовсім про інше. Про те, що дистанція в триста років, цей неймовірно довгий термін, насправді набагато ближчий, ніж нам здається. Вервечка поколінь зовсім коротка, вона простягається з сучасності в минуле без особливих зусиль. Ось тут, за примхою долі й обставин, зібралися прямі нащадки трьох мисливців за скарбами, які відвідали острів Сент-Моріс (або, як тоді його називали, «Сент-Моріц») у 1702 році. Вервечка замкнулася, час повернувся назад.

Скільки ланок віддаляє його самого від пращурів тієї доби — петровського дипломата Микита Корнійовича Фондоріна чи його німецької кузини Петиції фон Дорн, про яку в сімейних хроніках глухо згадується, що вона зникла десь у заморських землях? Він порахував, загинаючи пальці. Вісім поколінь, всього лише вісім!

Пронизливі крики, що долітали згори, змусили магістра підняти голову. Під склепінням, що темніло, ганяв колами Капітан Флінт. Бідолашного птаха, певно,