Петер Енглунд - Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

щодо поширення інформації про нові методи лікування. У ньому ще живий практичний і професійний інтерес, який одного разу привів його до Франції.

Насправді Кушинга цього дня турбує зовсім інше, поки він сидить, погойдуючись, у вагоні та повертається до Булонь-сюр-Мер, у шпиталь, де він працює. Час 10:00 ранку.

Пасажири, які сидять в одному купе з Кушингом, утілюють багатогранність публіки воєнного часу. Тут сидить французьке літнє подружжя: вона загорнута в шаль, він занурений у читання ранкової газети. Кілька російських військових, один з-поміж них — з пишними світлими бакенбардами. Кілька бельгійських солдатів, яких легко впізнати за китицями, що теліпаються на головних уборах, які Кушинг уважає «дурнуватими». А ще португальський офіцер, який стоїть розсерджений в коридорі (Кушинг підозрює, що зайняв його місце). І льотчик у темно-синій формі, який читає досить фривольний журнал «Ля Ві Паризьен», відомий своїми малюнками напівоголених жінок. Ці малюнки часто виривали і вішали в окопах і казармах. У журналі публікується також безліч оголошень від жінок, охочих познайомитися, але насамперед від солдатів, які розшукують «хрещену»: всі знали, що це був пароль, який означав тимчасові сексуальні стосунки. Американських військових навіть попередили на найвищому рівні, щоб вони не купували цей скандальний французький журнал[257].

Кушинг уже почав забувати криваві затяжні бої навколо Іпра, що завершилися близько тижня тому, коли канадські війська нарешті зайняли гористий виступ. Цей насип дав назву самій битві — Пасхендале. Жодних сумнівів: британське командування здійснювало безглузді наступи винятково з міркувань престижу. Бій тривав, поки не було заявлено, що «мету досягнуто».

Ще б пак, мета. Цього дня Кушинг похмурий і песимістичний. «Іноді ставиш собі питання, до чого все це йде, — занотовує він у щоденнику, — і навіщо ми тут». Його похмурий настрій багато в чому спричинений тривожними новинами з Росії та Італії. Більшовики зі своїм гаслом «Мир народам!» захопили владу на сході, а пошарпана італійська армія відступала від однієї річки до іншої. Чи зможе вона втримати нові позиції на річці П'яве? (Частина Кушинга перекинута до шпиталю в Булонь-сюр-Мер, бо британське з'єднання, яке стояло там, отримало наказ негайно вирушати до Італії.) Особисто він, Кушинг, уважав, що союзникам не доводилося ще так тяжко з часів Марнської битви 1914 року.

Звісно ж це відчуття загальної кризи виливається в дратівливість. Кушинг неприязно розглядає бельгійців і росіян, які сидять у купе. «Бельгійці, — пише він, напевно носять свої безглузді китиці на голові з тією ж метою, з якою махають оберемком соломи перед впертим віслюком. А ці росіяни тільки їдять і нічого не роблять. Вони відмовляються боротися, але що ще гірше, відмовляються працювати. Поміж союзників немає згуртованості, тому невдачі чатують на них на кожному кроці. А тим часом німці планують до весни прорив на Західному фронті». Ні, Кушинг більше не оптиміст і розуміє, як і десятки мільйонів інших, що його життя у владі якихось далеких сил, — сил, якими давно ніхто не керує. «Ще один поворот калейдоскопа — і будь-якої хвилини наші долі зміняться».

Льотчик відклав убік «Ля Ві Паризьен», взявся за читання роману під назвою «Моя красунька». Потяг погойдується, стукаючи по рейках.

175

Четвер, 15 листопада 1917 року

Паоло Монеллі бере участь в обороні Монте-Тондарекар

Мокрий сніг і сльота. Нагорі, на гірському хребті, солдати інженерних військ натягують колючий дріт. Тут потрібно зупинити ворога. Вони не вперше чують ці слова. Навпаки, весь останній місяць їх так тільки й заклинають, однак італійська армія продовжує відступати, від гори до гори, від річки до річки: від Ізонцо до Тальяменто, від Тальяменто до П'яве. На півночі, на плато Азіаго, позиції ще якось утримують, але і там потихеньку задкують. Якщо один з фронтів здригнувся, то інший автоматично потрапляє у важке, якщо не сказати, нестерпне становище.

Рубежі, які їм належало обороняти на горі Тондарекар, далекі від ідеальних. Умови для обстрілу ні на що не придатні, а ділянка, що обороняла рота Монеллі, завелика. У середньому на кожні сто метрів доводилося по восьмеро солдатів. Сам Монеллі був стриманим і рішучим, хоча його вразили відступи і загроза поразки італійців, причому не тільки в цій битві, а у війні в цілому. Він дійсно збирався воювати на цій горі, незважаючи на невдалу позицію і нерівне співвідношення сил. Востаннє він щось занотовував у щоденнику два дні тому. Тоді він писав, як сумно усвідомлювати, що всі ці гірські вершини захоплено ворогом. Але додавав: «Коли ворог опиниться поряд з нашої скорботою і ненавистю, йому не жити».

І ось почався наступ, на який вони так чекали.

Ворожі ударні частини кидаються вперед. Крики і волання. Монеллі спостерігає, як стрімко пересуваються фігури, одягнені в сіре. Атакують згуртованими групами, надзвичайно згуртованими для 1917 року. Супротивник їм під стать — австрійські альпійські єгері. Крики, зойки, гуркіт. Вогонь. Строчать кулемети. Над головами свистять кулі. Монеллі бачить декого зі своїх солдатів: Де Фанті, Романін, Тромбоні, Де Ріва. Вони заросли щетиною, виснажені, але настільки ж рішучі, як і він сам. Їхні обличчя напрочуд спокійні. Зойки, крики, гуркіт. Сіра хвиля уповільнює хід, зупиняється, відкочується назад. Якийсь офіцер радісно вистрибує на край окопу і лається на адресу тих, хто відступають. Вороги зникають у своїх окопах. За собою вони залишають рвані клаптики тіл, що лежать нерухомо. Голосіння. На колючому дроті кволого загородження важко повисли тіла вбитих. Так упритул ворог наблизився до їхніх позицій.

Це повторилося ще двічі. Потім настало відносне затишшя. Майор артилерії обережно визирає з окопу і з подивом констатує, що позиції вдалося утримати. Похваливши їх, він зникає.

Монеллі дістає свій щоденник, коли бій уже позаду. Під сьогоднішньої датою він пише три слова: «Non é passato». Вони не пройшли. І все[258].

У цей час Володимир Літтауер і його частина перебували у Псковській області. Після того як більшовикам несподівано вдалося вчинити свій переворот, хаос і розладнання стрімко охопили армію. Усі зневірилися приборкати дезертирство. Одного вечора до Літтауера завітала делегація від польського контингенту полку, поміж них — його старий денщик Куровський. Польська частина полку досі не зазнавала згубного впливу революційної пропаганди, але тепер у повітрі витали ідеї про незалежність і відродження. Поляки почали збиратися на батьківщину, вони хотіли, щоб Літтауер пішов із ними: «Після того, як ми підемо, вам буде непереливки». Але той відмовився. Він бачив, як очі його денщика наповнилися сльозами.