Ден Браун - Джерело

— Так, і тому Едмонд сподівався, що колись нас об’єднає наука, — мовив Ленґдон. — Як він казав: «Коли б ми всі поклонялися гравітації, то не було б суперечок, куди вона нас веде».

Ленґдон щось накреслив на гравії між ними.

— Правда чи ні? — спитав він.

Амбра подивилася: перед нею було рівняння римськими цифрами:

I + XI = X

«Один плюс одинадцять дорівнює десять?»

— Ні, — одразу відповіла вона.

— А ти не бачиш способу, як зробити, щоб це стало правдою?

Амбра похитала головою:

— Ні, рівняння абсолютно неправильне.

Ленґдон лагідно взяв її за руку і підвів до того місця, де стояв сам. Тепер Амбра подивилася вниз і побачила запис із боку Ленґдона.

Перевернуте рівняння мало вигляд:

X = IX + I

Вона вражено подивилася на професора.

— Десять дорівнює дев’ять плюс один, — усміхнувся Ленґдон. — Іноді для того, щоб побачити чиюсь істину, треба просто подивитися з іншого боку.

Амбра кивнула, згадуючи, скільки разів дивилася на автопортрет Вінстона, геть не розуміючи його значення.

— Якщо говорити про приховану істину, — сказав Ленґдон, раптово розвеселившись, — тобі дуже пощастило. Ось там саме ховається таємний символ. — Він показав. — Просто на оцьому кузові.

Амбра побачила: на Авеніді Педральбес біля світлофора стояла вантажівка компанії FedEx.

«Таємний символ?» Амбра бачила лише звичний логотип.

— Їхня назва закодована, — сказав їй Ленґдон. — У ній є другий рівень значення: прихований символ, який відображує рух компанії вперед.

Амбра придивилася.

— Бачу тільки літери.

— Повір, у цьому логотипі є всім відомий знак, і він показує вперед.

— Показує? Ти хочеш сказати… якась стрілка?

— Саме так, — усміхнувся Ленґдон. — Ти ж кураторка музею — поглянь на цю картинку по-іншому.

Вона придивилась, але нічого не побачила. Машина поїхала, й Амбра розвернулася до Ленґдона:

— Ну скажи!

Він засміявся:

— Ні, ти колись сама побачиш. А тоді… спробуй розбачити!

Амбра хотіла щось заперечити, але тут підійшли гвардійці.

— Сеньйорито Відаль, літак чекає.

Вона кивнула й поглянула на Ленґдона.

— А чому ти не летиш? — прошепотіла вона. — Принц, напевне, був би радий поговорити з тобою осо…

— Це дуже мило, — перебив він. — Але, мабуть, ви обоє розумієте, що я буду третім зайвим, і я вже замовив собі номер тут. — Ленґдон показав на вежу ґранд-готелю «Принцеса Софія», де колись обідав з Едмондом. — Банківська картка в мене є, а телефон я взяв з лабораторії Едмонда. Я все влаштував.

Амбра раптово і болісно зрозуміла, що доведеться прощатись і що Ленґдон, попри стоїчний вираз обличчя, відчуває те саме. Уже не зважаючи на те, що подумає охорона, вона сміливо підійшла і пригорнула Роберта Ленґдона.

Професор відповів, обійнявши її сильними руками. Через кілька секунд — мабуть, довший час, ніж годилося б, — він відпустив її.

У ту мить Амбра Відаль відчула якесь хвилювання. Вона раптом зрозуміла, що Едмонд вів мову про енергію любові й світла… яка нескінченно розгортається, заповнюючи всесвіт.

Любов — це не просто скінченна емоція.

Її немає необхідності ділити.

Наші серця створюють любов тією мірою, якою нам потрібно.

Так само як батьки можуть любити новонароджену дитину не на шкоду любові одне до одного, так і Амбра відчувала теплу прив’язаність до двох різних людей.

«Любов — це справді не щось скінченне, — зрозуміла вона. — Вона може з’являтися спонтанно з нічого».

І ось, коли машина везла її назад до принца, Амбра дивилася на Ленґдона, який залишався сам у парку. Він не зводив з неї очей. Він лагідно всміхнувся їй, помахав рукою — і різко подивився в інший бік… наче йому була потрібна якась мить, щоб накинути знову піджак на плечі й піти до готелю.

Розділ 103

Коли годинник на палаці пробив дванадцяту, Моніка Мартін зібрала свої нотатки й приготувалася виходити на Пласу де ла Альмудена, щоб звернутися до журналістів.

Раніше того ранку принц Хуліан вийшов у прямий ефір з лікарні Ескоріалу і сказав, що його батько помер. Від щирої душі і з королівською гідністю принц говорив про те, що його батько-король залишив по собі, і про ті надії, які він, принц, покладає на Іспанію. Хуліан закликав до толерантності в неоднаковому світі. Він пообіцяв учитися в історії й відкривати серце до змін. Пишаючись культурою і красою рідного краю, зізнався у глибокій, незнищенній любові до свого народу.

То була одна з найкращих промов, які чула Мартін, — і величнішого початку для правління нового короля вона не могла собі уявити.

Після цієї зворушливої промови Хуліан хвилиною тиші вшанував пам’ять двох королівських гвардійців, які вночі загинули при виконанні службових обов’язків, захищаючи майбутню королеву Іспанії. Потім він повідомив народу ще одну печальну новину. Вірний і давній друг короля, єпископ Антоніо Вальдеспіно, теж покинув наш світ того самого ранку, за кілька годин після короля. Серце літнього єпископа, схоже, не витримало болю втрати короля і тягаря звинувачень, які звалилися на нього протягом ночі.

Звичайно, новини про смерть Вальдеспіно одразу спинили заклики розслідувати справу — дехто навіть вважав, що необхідно просити вибачення; адже всі свідчення проти єпископа були непрямі, і їх могли сфабрикувати вороги Вальдеспіно.

Мартін підійшла до виходу на площу, і поряд із нею виник Суреш Бхалла.

— Вони кажуть, ти героїня! — не стримувався він. — Слава monte@iglesia.org — носієві істини, учневі Едмонда Кірша!

— Сурешу, я ж не Монте, — відбивалася вона, закочуючи очі. — Чесне слово!

— Та я розумію, що ти не Монте, — запевнив її Суреш. — Хай хто він, але він іще хитріший за тебе. Я намагався відстежити, звідки він виходить на зв’язок, — ніяк! Наче його й не було.

— Ну, так тримати, — сказала вона. — Я хочу бути певною, що інформація не просочиться за межі палацу. І, будь ласка, скажи: телефони, які ти викрав уночі…

— Лежать там само, у принца в сейфі, — запевнив він її. — Як я обіцяв.

Мартін полегшено зітхнула, знаючи, що принц саме повернувся до палацу.

— І ще одне, — продовжив Суреш. — Ми щойно отримали від провайдера інформацію про всі телефонні дзвінки з палацу. Так от, того вечора не було жодного дзвінка звідси до музею Ґуґґенхайма. Хтось просто зробив так, щоб їхній визначник показав номер палацу й Авілу внесли до списку. Намагаємося відстежити.

У Моніки гора з плечей упала: злочинний дзвінок походив не з палацу.

— Будь ласка, тримай мене в курсі, — сказала вона, наближаючись до дверей.

Надворі стояв гамір журналістів.

— Ну й натовп, — зауважив Суреш. — Що, цієї ночі сталося