Invisibility mask - Похибка другого типу, Invisibility mask

— Чому не можна цілувати!? — знову обурюється вона, вже на межі дитячого бунту.

— Бо будуть погані наслідки, — бурмоче Лео, стискаючи щелепу.

— Які погані наслідки? — Луїза примружується, явно підозрюючи, що її щось недоговорюють.

— Смертельні наслідки, моя рідна, — тихо, майже з глибокою печаллю в голосі каже Лео.

І тут вже напружуюсь і я.

— Лео… — шепочу попереджувально, але він лише стискає губи.

— Смертельні? Чому? — Луїза виглядає вже щиро наляканою, її очі великі, а Стіч з її рук випадає просто на підлогу.

— Бо якщо ти поцілуєш Алекса, то він може захворіти і померти, — каже Лео так серйозно, що я на мить просто не вірю своїм вухам.

Боже, він справді перейшов межу.

— Лео, не говори дурниць, — шепочу я з обуренням, але достатньо голосно, щоб він почув.

— Але ж ти цілуєш маму, і з нею все добре… — обережно зауважує Луїза, підозріло примружуючи очі.

— Тому що ми одружені, моя крихітко, — Лео намагається якось виплутатись із ситуації, простягає до неї руки, щоб обійняти.

Але Луїза вже образилась — щічки почервоніли, губи надулись, і вона складає руки на грудях, як маленький адвокат у суді.

— Тоді я вийду за нього заміж! — гордо виголошує вона.

— Ніяких «вийду за нього заміж», Луїза… — Лео вже не намагається приховати внутрішню паніку.

— Мамо! — з надривом вигукує вона, хутко підхоплюється з підлоги й біжить просто в мої обійми.

— Тато це несерйозно, крихітко, — я кажу м’яко, обурено дивлячись на Лео. Здається, він нарешті усвідомив, що сказав забагато.

Луїза ховається в мене в обіймах, обхоплює мою шию, її маленькі плечі здригаються.

— Я не хочу, щоб він помирав… Я лише хотіла його поцілувати…

Моя душа стискається. Я проводжу рукою по її світлому волоссю, заспокійливо.

— Рідна, тобі ще рано думати про такі речі. У тебе попереду багато часу, щоб когось цілувати, кохати й виходити заміж. Але ти ще така маленька. Ти наш скарб.

Луїза трохи стихає, але її губки ще тремтять. Я знаю, що вона вперта — страшенно вперта. І така ж чутлива.

— Лу… — Лео присідає поруч, кладе руку на її ніжку, але вона знову відвертається, сховавши обличчя мені в плече. 

— Не чіпай мене! Ти не любиш мене! — голос її тремтить, сльози вже котяться по щоках.

— Луїза… Що за дурниці? Я люблю тебе понад усе, — Лео не слухає протестів, бере її на руки й сідає з нею на диван, міцно притискаючи до себе.

Вона брикається, злегка штовхає його в груди маленькими кулачками, але Лео тримає її дбайливо, без тиску, даючи зрозуміти, що нікуди не подінеться.

— Не хочу, щоб ти мене обіймав! — шепоче вона, хоч уже не так впевнено.

— То мені більше тебе не обіймати? Ніколи? — питає Лео, наче справді задумується над цим.

— Ніколи?.. — Луїза різко підводить голову, її очі наповнені панікою. — Ніколи-ніколи?

— Ти ж сама так сказала… — зітхає Лео, зображуючи смуток. — Може, я тепер буду обіймати тільки Стіча.

— Ні! — одразу кричить вона, стискаючи його за шию. — Тільки не Стіча! Його не можна, він мій!

— А тебе можна? — запитує він тихо, притискаючи її ближче.

Луїза трохи замислюється, а потім обережно киває, шморгаючи носом.

— Алекс не помре? — перепитує Лу, вже міцно обіймаючи свого татку за шию, ніби нічого й не було.

— Не помре, — ніжно відповідає Лео, поцілувавши її в маківку. — Але ти скажеш мені перш, ніж подумаєш когось поцілувати, домовились?

— Це обов’язково? — бурчить вона, притискаючись щокою до нього.

— Обов’язково, моя маленька, — усміхається він.

На мить у кімнаті запанувала тиша.

Луїза мовчки сиділа в татових обіймах, втупившись кудись у підлогу. Здавалося, все вже позаду. Але потім вона зітхнула… дуже глибоко. Надто глибоко для трирічної дитини.

Поклала долоньку собі на грудну клітку.

— Але моє сердечко… все ще трошки болить… — прошепотіла з такою драмою, що, якби поруч була камера — це був би момент на «Оскар».

Лео одразу насторожився, нахилившись ближче:

— Чому, кошенятко? Що не так? Я ж уже все виправив.

— Не знаю… Просто воно сумне… — вона ще трохи надула губи, зітхнула знову, а потім додала: — Напевно, чогось не вистачає в моєму житті…

— Може, морозива? — намагається врятуватись Лео.

— Ні… — Луїза повільно похитала головою. — Морозиво — це радість для животика. А моє сердечко просить чогось тепленького… і пухнастого…

Я відвернулась, приховуючи усмішку за чашкою.

— Пухнастого?.. — перепитує Лео, і я бачу, як у нього з’являється перший тривожний блиск в очах. — Тобто… це алегорія? Чи…

— Сердечко саме знає, чого хоче, — благально каже Луїза й тягнеться до планшета, який «випадково» лежить на краю дивана.

— Луїзо… — насторожується Лео.

Вона кліпає очима, розблоковує планшет і обережно, з виразом найвищої невинності, повертає екран до нього. На екрані — кошеня. Золота шиншила. Маленька пухнаста куля з очима, як у персонажа мультфільму.

— Ось. Я хочу її. Вона буде жити зі мною в моїй кімнаті. Я вже вибрала ім’я — Луна. Вона добра. І красива. І тато, ти ж не хочеш, щоб я знову засмутилась, правда?

Я намагаюсь стримати сміх, а Лео — шок.

— Луїзо, це ж… кіт, — повільно каже він, ніби вона принесла фотографію танка.

— Кішечка, — виправляє Лу з гордістю. — І вона золотиста. Як я.

— Це не аргумент, — бурмоче Лео, але я бачу, як він вже втрачає позиції.

— Вона дуже маленька, — додає Луїза, нахиляючись ближче й благаючи очима. — Їй холодно без мене. Я відчуваю.

— Вона на фото, доню, — зітхає Лео.

— Але її серце вже моє, — каже Лу з пафосом, який міг би виступати у драматичній постановці.

Я більше не витримую і починаю сміятись.

— Вона крутить тобою навколо пальчика, Лео. Ти програв ще до того, як вона відкрила планшет.

— Я… — він хотів заперечити, але Луїза знову залізла йому на коліна, пригорнулась і прошепотіла:
— Я тебе так сильно люблю, татку…