Щепан Твардох - Морфій

жидівському містечку, аж нарешті Cor Jesu sacratissimum miserere nobis, і кінець, кінець, дочекався кінця, ніби сидів на полковій месі в Теребовлі, нарешті можна зітхнути і вийти, вийти, і священик виходить, Дзідзя встає і виходить, і я за нею, а навколо мене сіро-зелений мундир і плащ і пояс із кобурою і пістолет-кулемет виходять.

— Тут переночуємо, — сказала мені Дзідзя перед костелом.

— Це ж де?..

— У плебанії. Вже пізно. Я тобі казала, що ми не будемо спати в полі. Владнай.

Із захристя виходить пробощ, уже без тих кольорових капеланських шат, лише в чорній сутані, тож підходить до священика, а він мене не боїться. Він боявся мене допіру, а зараз уже не боїться, а може, просто менше боїться.

— Ми заночуємо в плебанії, — кажу я.

Священик лише кивнув, підтверджуючи, що почув мене, бо ж мова не про те, щоб він погодився чи не погодився.

— Хай хлопець принесе речі з багажника, — додав я.

Священик знову кивнув і жестом, але без жодного слова, запросив нас до плебанії.

Увійшли. Усередині безлад, як і в усій Польщі, але слідів війни не видно, подумав Бальдур.

Бальдур?

У коридорі вікарій, провів нас до їдальні. Я подав йому плащ Дзідзі, тоді свій, шапку також, він усе старанно розвісив на вішалки і до шафи.

Ми сіли за великим столом, з одного кінця.

— Вечеря буде дуже скромна, ми й самі мало не голодуємо.

— Ми маємо гроші, — сказав я.

— Ні, ні, дуже дякуємо, але ні, — сказав пробощ, заходячи до приміщення. Також сів за столом.

За хвилину до їдальні зазирнув хлопець.

— Я ваш багаж заніс до кімнати, — сказав тихенько. У нього було розумне і смутне лице вчительської дитини.

— Я б хотіла собі окрему спальню, — застерегла Дзідзя.

Вікарій і пробощ перезирнулися, з яким виразом, із подивом? Не знаю. Перезирнулися.

— Пані може лягти в моїй кімнаті, а пан у вікарія, якщо бажаєте, — сказав старший зі священиків.

До їдальні ввійшла господиня, молода і висока. Поставила на стіл миску супу, біля миски — півбуханки хліба. Небагато.

— Це все, що є.

— Вистачить, дякуємо, — відповів я.

Примирливо? Чи ж примирливо?

Господиня розлила суп у тарілки й відійшла від столу, свій обід вона з’їсть у кухні. Міцні широкі стегна, плечі також сильні, як у плавчині, груди великі та важкі, не надто спортивні і не те щоб елегантні, але личать її образу. Одіж дуже бідна.

Пробощ виголосив молитву і перший, на правах господаря, зачерпнув із тарілки ріденький суп.

— Дивно, що пан пробощ із таким молодим вікарієм на фарі дозволяє собі таку молоду господиню, — почала розмову Дзідзя, саме тоді, коли треба було, по четвертій ложці супу, коли тиша стала вже виразна, але ще не бентежна.

Що ж то за такі думки, каже пані з Трубецьких Чеславова-Бєльська, ну ж бо, скажи мені, Константи, коли ми починаємо розмову на званому обіді?

Вікарій мало не захлинувся супом. Пробощ глянув на Дзідзю і хвилю мовчав, думав, як йому взагалі належить реагувати на таке проречення. Якщо підтримає розмову, чи означатиме це, що цих польськомовних німців він не лише впустив додому під невисловленим примусом, але що їх і гостить, що приймає їх. Вони в нього не ночують, а гостюють. І як реагувати на тверезу загалом заувагу цієї дивної відважної жінки, хто вона? І чи наважиться він образити її відсутністю відповіді, чи просто непривітною відповіддю? Але ж не застрелить його просто тут цей чоловік у сірому мундирі, офіцери не стріляють у священиків, та й точно не за вечерею, навіть настільки скромною. Але чи наражати і вікарія на цю гру, не заперечуючи її увагу й не відкидаючи її? А якщо це правда?

Тож пробощ хвилю мовчав, аж нарешті відповів:

— Жодної старої чи бридкої напоготові не було.

То мало що означає, бо зараз на шальках терезів лежить питання потенційної привабливості вікарія, котрий уже перевів подих, втупив погляд у тарілку і ретельно веслував там ложкою, ніби його на цілому світі не обходило ніщо, крім супу. Може, зрештою, так воно і було: передовсім утамувати голод.

— Але отець вікарій, він не такий, та й наша Ганна заміжня, до нас лише заходить, — пояснював отець пробощ, а пані Ганна внесла сумовиту пляшку вина.

Отець зміряв її поглядом.

— Ще чотири лишилося, пане-добродію, то я й подумала, що принесу, якщо у вас гості, то, може, ви б хотіли… — поволі замовкала.

— Ну то став, Ганно, вино, відкривай і виходь, — буркнув пробощ.

А я знаю, в чому річ, бо тепер він не тільки німця гостив, а ще й з німцем пив, німця поїв.

— Я принесу келишки, — відповіла, не збентежившись, — а пан вікарій хай сам відкоркує.

Відкоркував, розлив вино до склянок. Я спробував, гидке, але часом і гидке буває добре. Ми випили. Усі мовчали, Дзідзя бавилася тишею, що здійнялася над столом, ніби панувала над усіма і над усім, що тут при столі зібралося, може, воно й насправді так було, напевно, так і було, бо хто ж інший міг би так панувати.

— Пора нам іти спати, бо завтра вранці… — почав пробощ, підводячись із крісла, і щойно тоді зрозумів, що так і не вигадав жодної брехні і що насправді завтра зранку йому робити нічого.

Дзідзя сміялася вже на повен голос.

— Ну то ходімо спати, ходімо. А де ж велебні панове ночуватимуть, якщо ми займемо покої?

— Ох, та ми собі дамо раду… — засоромився пробощ.

— Отець пробощ, мабуть, дасть, але бідний вікарій… Таж не буде він спати в коридорі.

І таким очевидним був цей флірт, що навіть отець пробощ зауважив, а отцю вікарію, котрий, скоріше за все, був незайманим, трусилися руки і лице аж паленіло червоним. Але вони це проігнорували.

— Ви собі ще, панове, посидьте хвилинку тут, ми з Ганною приготуємо для вас кімнати, — пробурмотів пробощ, і обоє вийшли. З-поза дверей ми негайно почули, як старший капелан бештає молодшого, але окремих слів не було чутно.

— Подобається мені той вікарій, — сказала Дзідзя.

— Неправда. Тобі не може подобатися той кавалочок чоловіка, він іще практично хлопчик.

— Не може? Це заборона?

— Радше здивування.

Усміхнулася. Усмішка ігристо іскриться.

— Може, мені його спокусити?

— Небагато з того матимеш, бо він такий невинний, що вся забава закінчиться, ще коли він побачить, як ти бавишся волоссям.

Я пробував зберігати холоднокровність і вдавану байдужість, вона оцінила. Далі бавилася волоссям, аж я почав побоюватися, як той хлопчина зреагує на таку відкриту, вульгарну й цинічну увагу. Так сказала би пані