Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова - Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

солеварень, перетвореним тепер в оранжереї, покрутилися біля місцевої асенізаційної фабрики (ніколи не звикну до принципу використовувати одну і ту ж саму воду двічі), подивилися здалеку на Новий квартал, заселений біженцями з Аранґену. Під’їжджати ближче я не став — звідти смерділо, як з бродильного чану, якщо відповідь на загадку ховається там — фіг з нею, з загадкою.

З пошуками не клеїлося. В основному, помічені мною адрéси не несли в собі нічого цікавого, власне, я же і не знав конкретно, що шукаю. Якщо місце було якось зв’язане з театром (де теоретично могла іти п’єса про П’єро Сохане), то навколо не було нічого ботанічного, навіть рослинного орнаменту. Якщо на об’єкті була присутня зелень, то неможливо було зв’язати його з дивакуватим білим пустельником. На що я розраховував? Важко сказати. Але чорні за своєю природою дуже вперті і, почавши справу, не кидають її на півдорозі.

В середині дня довелося зробити перерву на чотири години, слідуючи місцевим традиціям. Я мав намір провести жарку частину дня в столичній бібліотеці, в пошуках літератури про древні рукописи, але побачив в каталозі слово ТЕХНОМАГІЯ і пропав — до смерті захотілося взнати, що ж це все-таки означає. В результаті, пошуки загадкової адреси довелося відкласти. Деніс мирно сопів у кріслі (чисто людська здатність засинати в найнесподіваніших місцях), а я старанно продирався через незрозумілі терміни, які, природньо, не мали нічого спільного з алхімією. Мені не давали спокою навіяні Шерехом сни про літаючі агрегати: вони були, чи їх не було? За книгами решта дня пролетіла непомітно.

Після повернення в готель, мене чекав сюрприз.

Вечоріло. Біля під’їзду ошивалися уже звичні зухвалі типи, якісь йолопи під вікнами влаштували змагання з художнього свисту, сподіваючись, що зомбі зацікавиться і визирне. І не набридає їм… Зв’язуватися з бандою армійських магів мені не хотілося, але, якщо вони не вгамуються самі, доведеться на них донести. Я піднявся до себе за шльопанцями і рушником і майже одразу зрозумів, що в номері щось не так. Яке нахабство! В моїй вітальні, і моєму кріслі сиділа якась чужа людина. Макс, ікластий і мовчазний, стояв між ним і дверима (впустити відвідувача зомбі впустив, а от випускати явно не збирався). Все, зараз буду бити! Я включив світло. Незваним гостем виявився Рем Ларкес.

— Ти що, мужик, нариваєшся?

Він обережно піднявся з крісла:

— Добрий вечір, сер. Мені необхідно з вами поговорити.

Я намагався упіймати його погляд, але він вперто дивився кудись в куток. Невже це Макс його так налякав? Чорного? Нереально. Тоді — чому? Але потім до мене дійшло. Стати боком, тримати голову нижче і не дивитися в очі — це ж ознаки підлеглості. Ларкес поводився зі мною, як зі старшим. Зі мною!!!!

Отут я і зрозумів, чому дорослих чорних так розвозить від пари невинних жестів. Мати моя! Мене поважають!!! За це можна було вибачити не все, але багато. І фізіономія його вже не видавалася мені такою бридкою — можуть же бути в людини дивацтва.

— Ну, добре, — пробурчав я без такого сильного тиску, — признавайся, що тобі від мене треба?

Він важко зітхнув:

— Мені наказано вас завербувати.

— Куди?

— В агенти Безпеки.

— Не вийде.

— Ну, що вам, важко! — почав канючити він. — Ніхто не знатиме, це ніде і ніяк не буде зафіксовано.

— Тоді — навіщо? Просто, скажи, що було, та й по всьому.

— Міністру потрібен звіт про стан справ у східних кантонах, з незалежних джерел.

— А я тут при чому?

— Ви поїдете в Ґілад, а це як раз там.

А ну, а ну…

— Мені не сказали, куди я поїду.

Його лицем пройшла дивна судома, я так зрозумів, це він пробував повести бровою.

— Фелістер чекає повідомлення зі штабу НЗАМПІС, що вони готові вас прийняти. Оскільки прямого зв’язку з ними нема, це може зайняти якийсь час.

!!! Це ж скільки я буду туди добиратися? Строк-то у договору не обмежений, а екзамени — в серпні.

— Прискориш?

— Прикладу зусилля.

Взагалі-то мати знайомства в столиці дуже корисно, а відносини підлеглості чорних працюють надійніше, ніж людська дружба. З мінімумом зусиль Ларкес проти мене не піде (характер в такому віці міняти пізно), і буде в мене своя людина в міністерстві…

— Можна подумати, як тобі допомогти, — пом’якшив свій тон я. — Сильно дістали?

— Я не займався агентурною роботою, — знову смикнувся Ларкес, — я — аналітик. Вони думають там, що якщо координатор, то все робив сам.

Я прикинув плюси і мінуси затіяного, мороку з писаниною, корисність Ларкеса як такого і оголосив підсумок:

— За просто так не згоден.

— Скільки? — зітхнув колишній координатор.

— Гроші пофіг! Відпрацюєш натурою.

Ларкес замислено поплямкав губами (треба розуміти, це він так насупився):

— З цього місця — з подробицями.

— Мого дядька вбили, та і мене намагалися вбити. В Краухарді такого не прощають! Є в столиці одна людина, вона повинна щось знати про цю справу. Допоможеш знайти — буде тобі звіт про Аранген.

— Конкретніше, що сталося?

Звичайній людині я би не розповів, і навіть білому — остерігався би, але молодший чорний — інша справа. Ієрархія — це святе, під старших у нас копати не заведено, напевне, тому, що дуелі чаклунів надто часто закінчуються смертю — надто хитрозаді швидко вимерли. От якщо його сила виросте… Але Ларкесові таке не загрожувало.

— Можна подивитися на об’єкт? — діловито поцікавився колишній координатор, вислухавши мою розповідь про фатальну посилку.

Я вийняв з тайника книгу, він її оглянув, полистав, вивчив захисні закляття. Його лице набуло зосередженого, ділового виразу, і що характерно — місцеположення таємних Знаків він знаходив набагато швидше, ніж я.

— Чому його вбили, я і так скажу, — поплямкав губами Ларкес. — Це — список зі «Слова про Короля», дуже старий. Я би навіть не виключав, що перед нами оригінал.

— Продовжуй.

Він зітхнув, чи то дивуючись, чи то насміхаючись (невідповідність ознак емоцій напружувала):

— Це найдревніший рукопис у світі, точному датуванню не піддається. Древні вважали, що в «Слові про Короля» записана вся правда про походження потойбічних сил, так би мовити, нотатки деміурга. Відповідно до тої ж легенди, якщо «Слово» прочитає білий, світ чекає страшна небезпека, але це сумнівно — рукопис абсолютно не піддається і перекладу теж. Існувало кілька старих списків, але вважається, що для прочитання підходить лише оригінал.

Тут мені різко згадалася поведінка Шереха — він же не може читати, лише відтворити спогади, зв’язані з конкретним предметом.

— Років двадцять тому рукопис оголосили національним здобутком, але урядовим агентам не вдалося виявити, в кого конкретно він знаходиться. Враховуючи призначену викупну вартість, за «Словом» почалося справжнє полювання, з’явилася маса фальшивих списків, потім до пошуків підключилися Чудесники, і полилася кров.

Знову Чудесники! Це просто