Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

влаштувала тут її культ, вона запропонувала, щоб тут зробили не Місто Дитини, а її святилище, з базилікою і прочанами, уявіть лиш, коли я чую, як вони читають молитви, які раніше здавалися мені невинними, мені стає страшно. Коли я бачу, як вони зрізають фіолетові лілеї, то я здогадуюся, що це щоби прикрасити якийсь образ блаженної, який вони десь сховали і якому потайки поклоняються.

Ірис різко зупиняється посеред передпокою. Вона волочить по підлозі своє темне пальто. Він нажаханий, розгніваний, його гладенькі очі широко розплющені, він здіймає руки, ніби намагаючись щось спинити й викрикує:

— Єресь! Це єресь! Щоб про це блюзнірство ніхто не дізнався поза межами будинку!..

— …і вона забирає все, що ставлять бідолашні жертви… Ні в кого вже немає ні покривала, ні шалі, ні жаровні, вони лиш хапають дрижаки в коридорах, дехто з них уже з бронхітом через те, що ходить напівголою, ви ж знаєте, які в цьому будинку протяги…

— І що вона робить з усім цим непотребом?

— Проти мотлоху старих вона ставить власні гарненькі речі: хутра, меблі, прикраси, сукні, витончені черевики, й оскільки вона весь час виграє, то ті цінні речі, які вона ставила проти мотлоху, вона зберігає для блаженної, так вона каже, здається, що вона чекає на ту мить, коли кардинали беатифікують блаженну…

— Але чому вона ніяк не збагне, що ця справа остаточно провалилася більше року тому?

— Не знаю. Вона спить на солом’яному матраці, бо сховала в келії всі свої хороші меблі й ковдри. Одягається, як жебрачка. Хороших речей у неї вже не залишилося. І вона й далі ставить найкращі з тих речей, які вона виграє у старих проти гірших речей, а коли виграє, то робить пакуночки з того, що ставила, каже, що то для блаженної… І ховає їх, і взуває капці, які щойно виграла, ще більш стоптані за ті, які мала до того, і надягає ще старіші панчохи, і ще дірявіші труси, вона знімає ті, які мала, пакує їх і ховає… для блаженної… Вона обставила свою кімнату старим мотлохом, а сама вдягається у дрантя, і з кожним днем це дрантя стає все гіршим, тому що вона міняє його щодня, щоразу, як я її бачу, вона нагадує мені іншу стару, бруднішу, злиденнішу, мені важко її впізнати, її келії ломляться від пакунків із власними речами й мотлохом старих… Виграє собі пару черевиків у гіршому стані, ніж ті, які на ній зараз, роззувається, взуває ті, що виграла, і ходить у цих нечуваних пантофлях…

— Нечувано! Нечувано! Яка гидота…

Ірис жестикулює, надувається, ніби павич, відчуває особисту образу за цей бруд, вона підбирає край своєї пишної сутани, щоб не волочити її по підлозі передпокою, яким вона походжає, а тим часом дівчатка аплодують Ірис за її комедію, ще трохи і цей важливий сеньйор припинить терпіти нинішній стан речей… Ти вішаєш слухавку… Ірис здувається і знову стає товстою дівчинкою в смугастому пальті, яке на неї завелике, ти дивишся на Ірис і питаєш її, що то за двоє осіб щойно розмовляли, але ти хитаєш головою, кажучи, що не знаєш, тому що той образ, яким тебе осяяло на кілька миттєвостей, уже розвіявся. Ти б могла говорити далі, якби я тобі підказував, могла б далі підтримувати цей нескінченний діалог: мені вона каже, що то речі, які їй подарували старі, й оскільки вона прийняла обітницю бідності, то мусить стати однією з них, вона вся брудна, вошива, одного дня на подвір’ї біля кухні Еліана на сонечку витягала їй гребінцем із волосся гнид… Нема сенсу це продовжувати. Відповідай Інес, Ірис. Ти знаєш, хто то. Ти знаєш, із ким ти бесідувала:

— Хто то був, Ірис?

Скорися мені, так ти виграєш приз, який мені так потрібен, відповідай, не дай мені перетворитися на тінь між цих мальованих скель, мені потрібен цей приз, ти маєш його мені виграти:

— Матінка Асокар і отець Бенітес.

Дурепа! Ти обмовилася… Дівчата ледь животи не надірвали від сміху через обмовку Ірис, яка здоровенна дурепа, коли ж вона навчиться, вона програла, Ірис Мателуна програла, місіа Інесіта, тепер моя черга грати в цю веселу гру, бо Ірис не виграла, бо вона ляпнула дурницю. Ти виправляєшся:

— Матінка Беніта й отець Асокар.

— Ба, тепер зовсім не смішно.

Ти змушуєш їх замовкнути своїми піднятими руками. Незважаючи на лахміття й воші, твої поплямовані руки зберігають владність господині, сеньйори у шубі наопашки, що приносила в дар скриньку, прикрашену золотою лілією. Вищі сили не в змозі проігнорувати такі довершені пожертви.

— Що ж, Ірис. Це твоя остання можливість виграти приз. Скажи мені, який я набрала номер. Що то був за номер?

Не вагаючись, ти кажеш: вісім, три, сім, два, дев’ять, один — я вкладаю ці цифри у твою тупу голову, щоб ти виграла цей приз, який мені так конче потрібен, кров, яку в мене вкрав доктор Асула, знову розливається моїми венами, я перестану бути вологою плямою на стіні, ти врятуєш мене, а може й ні, можливо, звук його голосу зменшить мене ще більше, аж доки я не зникну.

— 83 72 91…

— Молодець, Ірис. Бачите, дівчата, Ірис не така вже й дурна. Тепер твій заслужений приз.

— Що ви дасте їй, місіа Інесіта?

— Я хочу зіграти після Ірис, щоб також отримати щось гарненьке.

Вони чекають, що ти витягнеш зі свого лахміття якусь блискітку, камінчик, намистинку, прикрасу, але ні, ти відчиняєш двері Ритиної кімнатки.

— Заходь.

Ірис тобі скоряється.

— Набирай: 63 76 84.

Ірис набирає номер, чується гудок і ти сідаєш на лавку, біля сиріток, які сунуться, щоб тобі було місце. На тому боці беруть слухавку. Диво станеться, я почую його голос. Ми поговоримо.

— Ало… Херонімо вдома?

Зачекаймо, нам кажуть, що його зараз покличуть.

— Ось він, твій приз — почути його голос.

Ти відповідаєш із лавки чоловічим голосом під пильними поглядами сиріток.

— Ало, Херонімо. Як поживаєш?

— Інес.

— Так, слухай, Херонімо, я хотіла тобі дещо сказати…

— Привітайся хоча б зі мною. Мені не випадала честь почути твій голос відтоді, як ти повернулася…

— Облиш ці дурниці. Я маю повідомити тобі дещо важливе. Я добре це обміркувала за ті тижні, що провела в будинку. Я не хочу, щоб ні архієпископ, ні отець Асокар, ні будь-хто інший торкався своїми руками моєї спадщини. Я вирішила вдочерити Ірис Мателуну. Я залишу їй усе. Хай вона далі добивається беатифікації, хай вона не дасть знести цей будинок, щоб ніхто на ньому не наживався…