Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

на подвір’ї біля вхідних дверей — Еліана, Фросі, Ірис, Вероніка, і Мірелья видираються на тебе, а ти трусишся і тремтиш, і вони також тремтять, перелякані катастрофою, тремтять від сміху, їхні тіла, руки й ноги перемішалися з твоїми кінцівками, аж доки Еліана випадково не наступає на Фросі: чуєш, товстухо, мені вже важко тебе тримати на собі, — шпилька, якою застібнуте кавове пальто Ірис, вколола мене, ти навмисно мене подряпала… гаразд, дівчатка, злізьте з мене, в мене голова йде обертом, ух, ну і спека, тепер, коли ми припинили гратися в землетрус, нумо разом прочитаємо «Слався, Царице» за душу тієї, кого бузувіри бажають забути, і благатимемо її про те, щоб вона змилувалася й розкрила нам правду… якась ява… якийсь знак… будь-яка неспростовна річ, за яку можна вхопитися, щоб не роздряпувати себе вві сні. Ви молитеся… заплющені очі… складені руки… покаянні голоси… вони слідують за твоїми молитвами, які ведуть їх путівцями твоєї віри… Слався, Царице, Мати милосердя… Амінь. А тепер «Отче наш», на завершення, — досить місіа Інес, зіграймо краще ще у щось, а потім помолимося, коли стемніє, вдень зовсім не хочеться молитися. А зараз пограймо.

— У що пограємо?

— У карти.

— Ні, в шашки…

— Ні, в переодягання…

— Ні, в перегони…

— Ні, дівчатка, я навчу вас грати у дещо інше.

Ти зупиняєшся. Ходіть за мною до передпокою, тільки щоб ніхто нас не бачив, бо це дуже небезпечна гра, Ірис, доню, ходи зі мною, не відходь від мене… Ти дивишся змовницьким поглядом старої, шпигуєш краєм свого закислого ока, твої руки перетворюються на лабети, а тимчасом сирітки сміються, наслідуючи тебе: ой, як страшно, якщо нас побачать, то покарають, — у передпокої нікого нема, хіба що Німенький десь там ходить, сирітки йдуть за тобою, імітуючи твою вдавану пильність, ховаючись за кущем брунфельсії[56], за гротом із цегли, за пілястрами в коридорі, і зрештою, живі й здорові, ви приходите до вхідних дверей. Сирітки сідають на лавку… Ти відчиняєш двері Ритиної кімнатки і, стоячи на порозі, запитуєш:

— Хто хоче почати?

— Я перша.

— Ні, я раніше сказала, я перша.

— Ні, хай краще першою буде Ірис.

— Гаразд.

Ірис підводиться, а решта споглядає за цим видовищем. Вона дуже товста, бо скоро я маю народитися. Вона слухає вказівки сеньйори:

— Дивись, гра полягає ось у чому: я набираю телефонний номер і починаю розмову. А ти маєш відповісти мені, так ніби ти на іншому боці дроту, а крім того безпомилково вгадати, з ким ти говориш.

На білому, немов зліпленому з тіста обличчі без макіяжу не видно ознак захоплення чи відрази — ні тобі так, ні тобі ні — тільки дівчата, що сидять на лавці, вигукують:

— Яка складна гра!

— Вона весела, от побачите.

— Це гра для дорослих.

— Я вам дам приз.

— Який? Який? Який?

— Пізніше дізнаєтеся, це чудовий приз…

— Прикраса…

— Сукня…

— Гроші…

— Канідром…

Ірис призи не цікавлять, вона стоїть посеред передпокою в очікуванні, що її розважатимуть, — тобі буде важко виграти, Ірис, я підказуватиму тобі з порожнини цього лурдського гроту, де нема ні Діви Марії, ні Святої Бернадети… Я проведу тебе, як проводив безліч разів раніше, під час твоїх прогулянок районом із Велетнем, на пустирі, у магазині журналів, коли тобі купували кока-колу і коли ти кохалася з послами, генералами, академіками, журналістами, доном Херонімо й Ромуальдо. Якщо ти скоришся мені, то виграєш. Тільки ти можеш виграти, бо тебе не існує: ні Мірелья, ні Еліана, ні Фросі, ні Вероніка виграти не можуть, бо вони існують, натомість ти — просто обгортка, тому не бійся, усміхнися Інес, скажи: гаразд, як добре, цей приз, певно, такий дивовижний і такий страшний, що я наважуся отримати його тільки з рук такої нікчеми, як ти. Ти бачиш, як усміхається сеньйора, набираючи номер… Іде гудок за гудком. Коли Ірис чує, як на тому боці взяли слухавку, вона морщить лоба й починає ходити сюди-туди передпокоєм, немовби все розуміючи й направду всім переймаючись. Ірис слухає і киває.

— Ало… Ало… Так, так, я хочу поговорити з ним, так, добрий день, як ваші справи, у нас усе так собі… Чого б я вам брехала, я більше не можу, я не знаю, що робити…

Ірис зупиняється навпроти дверей, розводить убік свої товсті руки, неначе демонструючи безсилля, й питає:

— Заради Бога, що відбувається?

— А відбувається те, що ви покинули нас у цьому святому домі, який перетворюється на мерзенний притон, тут більше не грають у настільні ігри, які принесла місіа Інес, просто заради розваги, ні, то був лише її початковий намір. Послухайте лиш, як так можна, зараз вони ставлять геть усе — пальта, покривала, поламані годинники, календарі, клітки з дроздами чи без, рвані парасолі, весь свій одяг, чайники, панчохи… Вони геть зіпсуті, мов подуріли…

— Не перебільшуйте…

— Ой не знаю, про це тепер пліткують, старі дуже злостиві, я не мала нагоди це перевірити, вони ховають від мене речі, часом мене огортає страшне почуття, що я не знаю й половини з того, що відбувається в будинку…

Ну ж-бо, Ірис, надуй щоки, насупи стурбовані брови, пройдися передпокоєм, заклавши руки за спину, твоє пальто довге, ніби сутана, твій вигляд помпезний, твоя стурбованість набуває рис вигадки, коли ти наполягаєш на тому, що цього не може бути, треба негайно покласти цьому край, а тим часом на лавці дівчатка спостерігають за комедією Ірис. Ти й далі говориш у телефонну слухавку. Ліктем ти сперлася на стіну. Ти переносиш вагу тіла з однієї ноги на іншу, ти не дивишся на Ірис, тому що зараз уся твоя увага на мікрофоні, який вловлює твої слова, ти зручніше його береш, перекладаєш слухавку на інше вухо.

— …найгірше з усього цього — це те, як вони говорять про місіа Інес. Я чую, як вони говорять за стінкою, їхній шепіт стихає, коли я заходжу в кімнату: вони кажуть, що місіа Інес завжди перемагає, тому що її оберігає блаженна, про цю блаженну в будинку говорять багато. Навіть забагато. Я більше не можу, якби мені сказали правду в обличчя, я б не почувалася такою безсилою, але їхні посмішки, їхні ухиляння, я не можу нічого з них вивідати, й вони оточують мене своїми брехнями, це ніби невидима хитавиця, яку я не можу подолати, саме тому, що вона незрима, уявіть лиш, вони кажуть… кажуть… вони постійно це кажуть. Кажуть, що місіа Інес змушує блаженну оберігати її у грі, і щоб вона її далі оберігала, вона