Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

з консервами, шматки ковбаси, сухої риби, сала, роспорошені чай і цукор — вказували „систему“ харчування. Велика банька нафти, розірвана й підпалена вибухом викликала те полум’я з димом. Чекісти погинули не тільки від наших гранат, а й від своїх, здетонованих вибухами наших.

Палаючу на трупах одіж — пригасили землею. Кілька хлопців, закотивши рукави, полізли між вбитих. Викинули наверх зброю і уцілілі бойові припаси, викинули кілька ушкоджених рискалів, сокиру, попрострілювали непевні ще з зовнішнього вигляду трупи.

Беремося до закінчення роботи. Роскопавши схил — зарівняли землянку із землею. Всадили відставлені корчі. Прикидали свіжо копані місця хмизом нарубаних в корчах; потепліє — заростуть травою. Чи довідається коли київська Чека, куди поділися вислані нею матроси?! Чи відкриє коли хто спільну могилу нахабно-відважної „ударної групи“, що посміла не вшанувати звичаїв Холодноярського ліса?!

Бугай із двома товаришами занявся тимчасом полоненим „вовком“. Пес дико гарчав і кидався на всі боки на свойому припоні, затягаючи сам на собі петлю. З трудом, вдалося хлопцям обезладнити пса, взявши на шнури, прив’язані з двох боків до ошейника. Удвох потягли його на натягнутих шнурках. Інші підштовхували ззаді рушницями. Гарчав і впирався, намагаючись вхопити когось із нових господарів зубами за ногу.

Вбитого Петруся віднесли відразу до Мотриного манастиря й поховали на манастирському цвинтарі по християнськи. Пішов Петрусь на побачення з жінкою, що за нею так нудьгував і журився...

Із псом, що міг би бути для нас неоціненим товаришем — було досить клопоту. Зробили для нього буду-землянку коло стайні, бо не було й мови, щоб взяти із собою до землянки. Прив’язали на два зчеплені ланцюги з обродів. Цілу ніч вив і гриз ланцюг. Другого дня те саме. Їсти не хотів. Покусав кількох козаків, що хотіли освоїти його й частували кусниками підсмаженого сала. Не звертав зовсім уваги, як хтось підходив до табору — не моє, мовляв, діло...

На четвертий день лежав ослаблений і гірко зідхав. На п’ятий наш „чекіст“ перепросився і почав їсти. До тижня — позволяв уже себе гласкати і мовчки виконував накази Бугая, що в „правах власности“ на пса — мав найбільше „акцій“. Лігши біля буди, „чекіст“ уважно приглядався своїми мудрими очима, як козаки виводили із землянки коней. Зідхав — неначе пригадуючи собі щось давне із свойого собачо-довгого життя. Може фронт світової війни, німецьке військо, що було його першим господарем і учителем в нелегкому завданні: допомагати двоногим звірям у їх боротьбі за існування... Може ту першу червону частину, що доп’явши в свої руки чотириногого борця за могутність німецької імперії — зробила його борцем червоного московського імперіялізму. Може намагався розв’язати своєю псячою логікою, чому люди стріляють і гатять бомбами одні в других — чи тому, що різний запах мають? Що став борцем за волю України — „вовк“ певно не здогадувався, тим не менш — вже насторожував вуха й тривожно гарчав, як підходив хтось з ліса до табору.

Соняшного ранку, як хлопці чистили і поїли на дворі коней, Чорнота зробив маленький „досвід“. Побратим добре володів німецькою мовою. Станувши осторонь за „чекістом“ — викликав одно за одним німецькі псячі імена. Пес відривався час до часу від коней, обертався й поглядав на Андрія. Але без особливого зацікавлення. Викликавши кількадесять „імен“, Андрій розвів руками й „занімечив“ до „чекіста“.

— Або ти забув вже, як звали тебе, товаришу, або я...

Почувши слово „камрад“ — пес зірвався й здивовано уставився очима в Андрія. Перервавши речення, Андрій ще раз „камраднув“. „Чекіст“ рванувся до нього і вперше голосно загавкав.

— Ага-а! То тебе „камрадом“ звали!.. — німечив дальше Андрій. — Мій любий камраде!.. Мій мудрий камраде!.. — пестив він „чекіста“.

Пес станувши передніми лапами на груди побратима, радісно скавулів, намагався „поцілувати“ в обличчя. У „вовкові“ прокинувся приспаний німець.

Урочисто оголосили по землянках, що надане псові ім’я — „чекіст“ — анулюється. Привертається йому давне ім’я „Камрад“.

Наніч брав добрий мороз. Забрали „Камрада“ до землянки й спустили з ланцюга. Обнюхав уважно кожного зокрема, всі кути в землянці й ліг коло дверей. Та тільки зміна варти відхилила двері — шуснув поміж ногами й втішено заскавулівши — зник в корчах.

Петренко гримав на Бугая, що тому забагнулося возитися із чекістським псом. Краще було пристрелити відразу. Тепер побіжить до Кам’янки й ще, чого доброго — приведе колись червону частину.

Бугай „не здавався“.

— Не журіться, пане отамане!.. Що йому Кам’янка?! Те, що й потяг, яким із Києва приїхав. Побіг старих господарів відвідати... Побачить, що й сліду по них немає, тай прибіжить назад. Пес — не чоловік... Годі вимагати від нього, щоби отак — раз-два — того, кому служив — зрадив...

Перед північчю „Камрад“ тихо заскріб у двері землянки. Чорнота встав і впустив його. Увійшов і лігши коло ніг — винувато замахав хвостом. Андрій відшукав порізаний на обмотування ніг килим і постелив під стіною. „Камрад“ покірно ліг і поклавши голову на лапи зідхнув.

Годинник продзеленчав три на дванадцяту. Стала одягатися зміна варти. Бугай натягнув на вуха лисячу шапку, рукавиці, взяв рушницю і поманив рукою „Камрада“, що пильно стежив очима за його рухами.

— Камрад! „Кум гир“, брате, на варту!.. „Камрад“ послушно встав і пішов за Бугаєм на стійку. По зліквідуванні „сусідів“ — дні й ночі збігали спокійно. Червоні не з’являлися. Видно, „товаріщі“ постановили зачекати відповіднішого часу на порахунки з Холодним Яром. В большевицьких газетах, що їх час-до-часу приносили розвідники — червона влада, якийсь час, форсувала клич: „Всі і все — на Врангеля! Добити кримську гидру контр-революції“! Потім з’явилися грубим друком повідомлення, що „гидра“ — вже у Чорному морі... Чека „очищує“ Крим від решток „білих банд“... Не можна сказати, щоб нас це тішило. Поки був ще „Крим“, поки ще хоч москалі між собою билися — все ж більше надії для нас було...

Добігли чутки, що перемогти під Кримом, червоним допомогли: природа і... Махно. Замерзло Гниле море — Сиваші, що рідко якого року замерзають, а це дало змогу червоним вдарити на зади білого фронту, обминувши укріплений, неприступний Перекоп. Можеб і не пішло червоним так гладко, як би не услужливий землячок Махно. Партизанський „батько“, що мав у себе чимало сиваських рибалок — показав як та куди переходити треба, як, настилаючи очерету і дощок, перевести по тонкому льоду гармати й кінноту. До того, сам із своїми відчайдушними загонами, перший вірвався на тили білих і наробив там каші.

Слідом за повідомленнями про перемогу, з’явилася