Кейт Аткінсон - Життя за життям, Кейт Аткінсон

тріщинка. Чи, може, це майбутнє перелилося в минуле? Хай там як, їй було страшно, ніби темні ландшафти всередині раптом вийшли на яв. Те, що було всередині, вихлюпнулося назовні. Час вивернув суглоб, це напевно.

Вона з трудом піднялася на ноги, але не зважилася обернутися. Незважаючи на нестерпний біль, вона бігла далі. Сили полишили її вже у Белгравії. І це теж, — подумала вона. Вона вже тут бувала. Вона ніколи тут не бувала. Здаюся, — подумала вона. Я не знаю, що це, але здаюся. Вона опустилася на коліна на твердому асфальті і скрутилася клубочком. Як лисиця без нори.

*

Вона, мабуть, знепритомніла, бо коли розплющила очі, то лежала у ліжку в кімнаті з білими стінами. Там було велике вікно, а за ним — каштан, з якого ще не опало листя. Вона повернула голову й побачила доктора Келлета.

— Ви ніс зламали, — сказав доктор Келлет. — Ми подумали, що на вас хтось напав.

— Ні, — сказала вона, — я просто впала.

— Вас знайшов вікарій. Він відвіз вас на таксі до Лікарні св. Юрія.

— А ви тут що робите?

— Зі мною зв’язався ваш батько — сказав, що не знає, до кого ще звернутися.

— Не розумію.

— Коли вас привезли до лікарні, ви кричали без упину. Вони подумали, що з вами сталося щось страшне.

— Ми вже не в тій лікарні?

— Ні, — ласкаво сказав він, — це приватна клініка. Відпочинок, добра їжа і таке інше. У них гарні сади. Я завжди вірив, що гарні сади все покращують, а ви?

*

— Час не циклічний, — сповістила вона докторові Келлетові. — Він як... палімпсест.

— Лишенько, звучить обтяжливо.

— Інколи згадується майбутнє.

— Ви стара душа, — сказав він. — Непросто вам. Але життя лежить перед вами. І його треба прожити.

Він уже вийшов на пенсію, тож «просто її навідував по-дружньому», не як лікар.

У санаторії вона почувалася як сухотниця. Удень сиділа на терасі та стосами читала книжки, доки медсестри підносили їжу і напої. Блукала садами, провадила люб’язні діалоги з терапевтами і психіатрами, розмовляла з іншими пацієнтами (принаймні з її поверxy — справжні безумці були на горищі, як місіс Рочестер). У кімнаті завжди були свіжі квіти й миска яблук. Мабуть, її перебування тут влетить у копієчку.

— Це не задорого? — спитала вона у Г’ю, він часто заходив.

— Платить Іззі, вона наполягла.

*

Доктор Келлет задумливо розкурив люльку. Вони сиділи на терасі. Урсула подумала, що з радістю провела б тут решту життя. Дуже приємно, ніяких викликів.

— Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання... — протягнув доктор Келлет.

— ...і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любові, я був би — ніщо, — закінчила Урсула. — Чому ми взагалі цитуємо Коринтян? Я думала, ви буддист.

— А, я взагалі ніхто, — сказав доктор Келлет. — І, звісно, водночас усе.

На думку Урсули, це взагалі ніяк між собою не пов’язано.

— Питання в тому, чи вам цього досить, — нарешті сказав він.

— Чого досить?

Вона втратила нитку розмови, але доктор Келлет переключився на свою люльку й не відповів, а тоді принесли чай.

— У них тут прекрасний шоколадний пиріг, — сказав доктор Келлет.

*

— Одужала, ведмежатко? — спитав Г’ю, обережно допомагаючи їй сісти в машину. Він приїхав по неї на бентлі.

— Так, як новенька.

— От і чудово. Нумо додому. Удома без тебе все не так.

*

Вона згаяла купу безцінного часу, але тепер у неї є план, — думала вона у темряві, лежачи у власному ліжку у Лисячому закуті. У плані, безперечно, є сніг. І срібний зайчик, і танець зеленого листя. І таке інше. Німецька, не класична філологія — а тоді курс стенографії і машинопису, а може, й есперанто, просто про випадок, якщо утопія колись таки настане. Вона приєднається до стрілецького гуртка й отримає роботу в якійсь конторі, певний час попрацює, відкладе трохи грошей, нічим не виділятиметься. Вона не привертатиме уваги, послухається батькової поради, ще не озвученої — не висовуватися, не відсвічувати. А тоді, коли буде готова, коли відкладе достатньо грошей, вона проникне у серце звіра і вирве чорну пухлину, яка більшає там із кожним днем.

А тоді вона пройде Амалієнштрассе і спиниться перед фотостудією Гоффмана, зиркне на кодаки, лейки й фойґтлендери на вітрині, прочинить двері, так що маленький дзвіночок сповістить про її появу дівчині, яка працює за прилавком, і та, мабуть, скаже «Guten Tag, gnädiges Fräulein», чи, може, «Grüss Gott», адже йтиме тільки 1930-й, коли люди при зустрічі ще казали «Grüss Gott» чи «Tschüss», а не нескінченні «Heil Hitler» із тими дурнуватими військовими салютами.

І тоді Урсула простягне їй свою стару камеру і скаже:

— Не можу витягнути плівку.

І жвава сімнадцятирічна Єва Браун скаже:

— Дайте погляну.

*

У неї серце завмерло від піднесення, її оповивало прочуття близьких змін. Вона — і лицар, і осяйний спис водночас. Вона — меч, що сяє глупої ночі, дротик світла, що протикає пітьму. Цього разу вона все зробить правильно.

Коли всі поснули, а дім стих, Урсула встала з ліжка і вилізла на стілець перед відкритим вікном спаленьки на горищі.

Час, — подумала вона. Вдалині співчутливо пробив годинник. Вона подумала про Тедді і міс Вулф, про Роланда і крихітку Ангелу, про Ненсі та Сильвію. Подумала про доктора Келлета і Піндара. Спізнай, хто ти, і стань собою. Тепер вона знає, хто вона. Вона — Урсула Бересфорд Тодд, і вона свідок.

Вона розпростерла руки назустріч чорному кажанові, і вони полетіли разом, обійнявшись у повітрі, як душі, що давно погубилися і нарешті знайшлися. Це і є любов, — подумала Урсула. Що більше любиш, то краще виходить.

Відважні будьте

Грудень 1930 року

Урсула знала про Єву все. Знала, що та любить моду, макіяж і плітки. Знала, що та вміє кататися на ковзанах і лижах, любить потанцювати. Тож Урсула розглядала з нею дорогі сукні в «Оберполлінґер», а тоді в кафе пила каву й ласувала тортами чи купувала морозиво в Енґлішер Ґартен, де вони подовгу сиділи й дивилися на дітей на каруселі. Вона ходила на каток із Євою і її сестрою Ґретль. Її запрошували