Марсель Пруст - Віднайдений час, Марсель Пруст

що я перестану бути собою, колись мене жахав, жахав щоразу, як я переживав нову любовну пригоду (з Жільбертою, з Альбертиною), бо мені було нестерпно, що одного дня той, хто її кохав, більше не існуватиме, адже це було б подобою смерти. Але, повторюючись, ці страхи перед тим, що було природне, неминуче змінилися мудрим спокоєм.

Мозкова травма навіть не була обов’язкова. Її симптоми, відчутні для мене як певна пустка в голові та забуття всіх справ, що я вже згадував про них хіба випадково, як, пораючись, знаходять забуту річ, якої навіть не шукали, робили з мене призбирайла, з чиєї розпоротої вогнетривкої шафи поступово витікає багатство. Якийсь час існувало ще я, ладне журитися втратою скарбів і противитися їй, але незабаром я переконався, що пам’ять, тікаючи, забирає так само і це я.

Якщо за тих часів думка про смерть, як ми бачили, потьмарювала моє кохання, то давно вже спогад про кохання відганяв від мене страх смерти. Бо я розумів, що у смерти немає нічого нового, навпаки, з дитинства я вже помирав багато разів. А як узяти не такий-то вже й давній період: чи не залежало мені на Альбертині більше, ніж на власному житті? Чи міг я в такому разі уявити себе, позбувшись своєї любо-ви до неї? Але тепер я не кохав її, я перестав бути лишень людиною, закоханою в неї, я став людиною не закоханою в неї, я її розлюбив, я став кимось іншим. Отож нестерпним колись для мене був я теперішній, той, хто став кимось іншим і вже не кохав Альбертини, хоча, з другого боку, є фактом і те, що втрата не сьогодні-завтра свого тіла аж ніяк не могла видаватися мені трагічнішою, ніж колишня моя думка про втрату любови до Альбертини! А тим часом нині брак лю-бови до Альбертини — найбайдужісінька для мене річ! Ці по-чережні смерті, такі страшні для я, що мали згинути, і такі байдужі та любі по своєму звершенні, коли той, хто їх боявся, покинувши круг земний, більше нічого не відчував, — віднедавна показували мені, як немудро було страшитися смерти. Але саме тепер, коли мені оце недавнечко стало до неї байдуже, я знову почав лякатися її, щоправда, вже на інший лад, боючись не за себе, а за свою книжку, адже щоб вона «вилупилася», необхідне було, принаймні на якийсь час, оце життя, якому загрожувало стільки небезпек. Віктор Гюґо сказав:

Трава, вона росте, а діти умирають.

А я заявляю, що жорстокий закон мистецтва полягає в тім, що люди помирають і що помремо й ми самі, терпенні та стражденні, аби зійшла трава не забуття, а вічного життя, сочиста і плодюча трава творчости, на якій покоління весело вряджатимуть, не журячись тими, хто спить під нею, свій «сніданок на траві».

Я сказав: зовнішні небезпеки; але є небезпеки і внутрішні. Якби мене щось і вберегло від пригоди, хто знає, чи не завадить мені скористатися з цієї ласки якийсь випадок, що станеться в мені, якась внутрішня катастрофа, перш ніж минуть місяці, необхідні для написання книжки.

Ось я вертатимуся зараз додому Єлисейськими Полями, і хто мені ручиться, що мене не вдарить та сама хвороба, що й бабусю, коли надвечір вона вийшла зі мною на прогулянку і гадки не маючи, що ця прогуляка остання, не здогадуючись про це у властивому нам невіданні про стрілку на підході до тої невідомої для неї самої позначки, де спружина ворухнеться і годинник видзвонить нашу годину? Може, ляк через те, що перша хвилина, відпущена перед першим ударом, ось-ось мине, і зараз пролунає бій, може, той ляк перед ударом, який розсадить мій мозок, може, той ляк був якимсь передчуттям того, що станеться, віддзеркаленням у свідомості хисткого стану мозку перед розривом артерій, — річ, не більш неможлива, ніж раптове примирення зі смертю, знайоме пораненим, які, хоча медик і жадоба життя силкуються їх ошукати, кажуть, передбачаючи неминуче: «Я умру, я готовий», і пишуть прощального листа до дружини.

Справді-бо, перш ніж я засів за цю книжку, набіг один непередбачений випадок, та ще й набіг так, як я собі ніколи не уявляв. На одному з раутів усі ще відзначали, що я виглядаю краще, ніж колись, дивувалися моєму чорному чубові. Але, спускаючись сходами, я мало тричі не впав. Я вийшов лише на дві години; проте коли вернувся, відчув, що вже не маю ні пам’яти, ні гадок, ні сили, ні життя. Якби хтось мене тоді відвідав і проголосив королем, викрав чи взяв під арешт, я безвільно скорився б, не зронивши й слова, як ті, кому морська хвороба під час плавби Каспійським морем висотала всю душу, не опиралися б, навіть перед загрозою бути за хвилину викинутими за борт. Власне, ніякої хвороби наче й не було, але я відчував себе ні на що не здатним, — так, буває, старі діди, ще напередодні жваві, зламавши стегно чи діставши нестравність, якийсь час іще можуть животіти в ліжку, тільки зараз їхнє животіння — це тільки коротше чи довше рихтування до смерти, відтепер неминучої. Одне з моїх я, те, що колись ходило на варварські учти, звані проханими обідами, де для чоловіків у білих плястронах та для напівголих і оперених жінок усе було так поставлено з ніг на голову, що хтось, хто не з’явився б, хоч і прийняв запрошення, або встиг тільки на печеню, допустився б переступу, більшого за всі аморальні діяння, легковажно трактовані за столом, як трактують недавно померлих знайомців, — і де смерть або тяжка хвороба становить єдине виправдання для тих, хто не прийде, та й то в разі, якщо він вчасно, за два тижні, попередить, що вже про-буває на Божій дорозі, щоб чотирнадцятим запросили кого іншого, — це я, ще совісне, втратило свою пам’ять. Натомість воно пам’ятало інше я, те, що задумало твір.

Якраз у цей час я отримав запрошення від пані Моле і довідався про скін сина пані Сазра. Я постановив використати одну з тих годин, після яких не міг уже вимовити ані слова, — бо мені відбирало язика, як бабусі в агонії, — і навіть випити молока, на те, щоб вибачитися перед пані Моле і висловити співчуття пані Сазра. Але за хвилю вже забув про свій намір. Блажен забудько, бо пам’ять про твір залишалася в мені й вигадану годину притомности збиралася витратити на закладення його наріжного каменя. На лихо, коли я взяв зошит, щоб