Марсель Пруст - Віднайдений час, Марсель Пруст

на друкаря), заліплювала газетними клаптиками вибиту шибку в кухні? Франсуаза казала мені, показуючи мої зошити, поточені, як дерево, де завівся короїд: «Дивіться, ніби міль побила, от гадство, весь берег сторінки з’їдений», і, оглядаючи її з міною кравця, додавала: «По-моєму, її не врятувати, амінь. А шкода, може, там були ваші найкращі думки. Як кажуть у Комбре, нема кушнірів мудріших над міль. Вона заводиться в найліпших хутрах і тканинах».

А втім, якщо образи (людські та інші) у книжці завжди складаються з численних вражень, які, справлені багатьма дівчатами, багатьма церквами та багатьма сонатами, служать для створення єдиної сонати, єдиної церкви та єдиної дівчини, то чи не можна скласти моєї книжки десь так, як Франсуаза тушкує воловину, вельми ціновану паном де Норпуа, підливу до якої присмачувало стільки добірних шматочків м’яса? І я справджу нарешті те, про що так мріяв, гуляючи в Ґермантській стороні, хоч і не вірив у реальність своїх мрій, як не уявляв собі, що можна звикнути перед сном не цілувати мами, або, згодом, звикнути до думки, що Альбертина любить жінок, думки, з якою я став жити, навіть не помічаючи її присутности; адже найбільші наші острахи, як і найбільші надії не є чимось понад наші сили і врешті-решт ми опановуємо перші й доводимо до діла другі.

Так, ідея Часу, яку я щойно сформулював, підказувала мені, що пора вже братися за перо. Найвища пора; але, — і це виправдувало неспокій, що опосів мене, коли я вступив до салону, де загримовані обличчя підкинули мені ідею втраченого часу — чи я ще встигну і чи зумію? У духа свої краєвиди, але часу на їхнє споглядання йому відведено небагато. Я жив, наче маляр, пнучись угору сакомкою, що біжить по прискал-ку над озером, чийого плеса не видно за стіною скелля та дерев. Крізь виломи він його помічає, простелене перед ним у всій своїй красі, й береться за пензлі. Але западає ніч, і малювати годі, а день по цій ночі уже не встане. Уся штука була в тім, що мій твір, замислений щойно в бібліотеці, вимагав поглиблення вражень, а враження могла відтворити пам’ять. Пам’ять, уже добряче підупала.

Насамперед, раз усе лишилося непочате, мені не буде спокою, навіть якби я вважав, що завдяки своєму вікові маю ще кілька років попереду, бо остатня година могла прийти на мене за кілька хвилин. Насправді треба виходити ось із чого: мені дано тіло, тож я постійно наражаюся на подвійну небезпеку, зовнішню і внутрішню. Цих двох визначень я вживаю лише задля зручности вислову. Бо внутрішня небезпека, скажімо, крововилив у мозок, є водночас і зовнішньою, як така, що йде від тіла. Мати тіло — це велика небезпека для духу, для розумового людського життя, про яке, мабуть, треба говорити не так у плані чудового вдосконалення тваринного і фізичного життя, як у плані недосконалости, — коли й досі лишається місце для чогось так само примітивного, як існування найпростіших у колоніях поліпів, як тіло кита тощо, — в організації духовного життя. Дух ув’язнений у тілі, як у фортеці; незабаром фортецю візьмуть в облогу звідусіль, і Духові доведеться капітулювати.

Але щоб удовольнитися розрізненням двох видів небезпеки, що загрожує духові, і щоб почати з зовнішньої небезпеки, я згадав, що у своєму житті мені вже не раз випадало в моменти інтелектуального збудження, коли ті чи ті околич-ності зупиняли в мені всяку фізичну діяльність, — наприклад, коли я підхмелений їхав повозом з рівбельського ресторану в напрямку якогось сусіднього казино, — напрочуд виразно відчувати в собі скабку тодішніх своїх думок, і я збагнув, що, власне, від чистої випадковости залежало не тільки те, щоб ця скабка до часу не впиналася в моє нутро, а й те, щоб її не було заодно з моїм тілом знищено. Тоді я цим не надто журився. Моя веселість не була ані обачна, ані тривожна. Мене мало обходило, що мої радощі урвуться вод-номить і їх поглине небуття. Нині все змінилося; бо щастя, якого я дознавав, йшло не від чисто суб’єктивного напруження нервів, спроможного ізолювати нас від минулого, а, навпаки, від збагачення мого духу, де це минуле трансформувалося й актуалізувалося, надаючи мені, гай-гай, ненадовго, стійности вічности. Я радий був би передати цю вічність тому, кого збагатив би мій скарб. Звичайно, в тому, що я відчув у бібліотеці і що намагався зберегти, була ще й утіха, але вже не егоїстична (адже кожен плідний природний альтруїзм розвивається за егоїстичним модлом, натомість неегоїстичний і не яловий людський альтруїзм, — це альтруїзм письменника, який уриває працю, щоб прийняти безщасного приятеля, виконати якесь громадське доручення або написати пропагандистські статті) або принаймні егоїстична егоїзмом, корисним для людей. Де й поділася моя байдужість із часів моїх рівбельських повернень, я чув себе збагаченим цим твором, який я носив у собі, ніби щось коштовне і крихке, що було довірене мені, що мені хотілося б укласти незайманим до рук, яким воно призначалося, до чужих рук, а не моїх. І тепер те, що я чув себе носієм твору, робило для мене пригоду, де я знайшов би смерть, куди грізнішою, навіть (тією мірою, якою твір видавався мені необхідним і довговічним) абсурдною, суперечною з моїми прагненнями та злетами думки, але через це не менш можливою, оскільки (як трапляється щодня в найпростіших життєвих випадках, коли ти, скажімо, намагаєшся будь-що не збудити сонного друга, а карафка, поставлена на самім краю столу, падає і будить його) події, викликані матеріяльними причинами, цілком можуть зайти в ті моменти, коли хочеться чогось зовсім іншого і ці наші бажання, сліпо нищені згаданими подіями, повстають проти них з усієї сили. Я чудово знав, що мій мозок — це багата рудня, повна розлеглих, розмаїтих і дорогоцінних покладів. Але чи встигну я розробити їх? Я був єдиний, хто міг цього доконати. Із двох причин: з моєю смертю зник би не тільки єдиний гірник, здатний добути руду, а зникли б і її поклади; отож за хвилю, коли я вертатиму автом додому, досить йому зіткнутися з іншим автом, аби моє тіло зазнало руйнації, а мій безживний дух назавжди мусив покинути нові ідеї, які саме в той момент, не встигнувши безпечніш умістити їх у книжці, він розпачливо ув’язнив би у своєму тремкому м’якушеві, захисному, але нетривкому. Отож за дивним збігом обставин це зрозуміле побоювання небезпеки прокинулось у мені, як тільки мені збайдужіла думка про смерть. Ляк перед тим,