Марсель Пруст - Віднайдений час, Марсель Пруст

class="p1">Я побачив, як надходить Жільберта. Для мене Роберове одруження та думки, які роїлися в мені тоді і які були ті самі, що й сьогодні вранці, видавалися вчорашніми, тож я здивувався, угледівши біля Жільберта дівчину років шістнадцяти, чий високий зріст відмірював ту відстань, якої мені не хтіло-ся помічати. Безбарвний і неспійманний час, час, сказати б, невидимий для мене й невідчутний на дотик, матеріялізував-ся в ній і виліпив із неї шедевр, тоді як рівнобіжно наді мною він, на жаль, тільки проробив свою роботу. Тим часом панна де Сен-Лу постала переді мною. Її очі були глибоко посаджені й винозорі, а величенький гарний ніс дзьобуватий і скривлений, але не так, як у Сванна, а як у Робера. Душа цього Ґерманта розвіялася; але чарівна голова гостроокого птаха у леті спочивала на плечах панни де Сен-Лу, змушуючи тих, хто знав її батька, впадати у глибоку задуму.

Мене вразило, що її ніс, виліплений на кшталт материного і бабусиного носа, утинався внизу цілковито поземою лінією, лінією напрочуд шляхетною, хоча й короткуватою. За цією характерною рисою, хоча б у пам’яті закарбувалася тільки вона, можна було впізнати одну якусь статую серед тисячі інших, і я був захоплений тим, як природа уперто поверталася до того самого обраного місця як ув онуки, так і в матері та бабусі, завдаючи, ніби великий незрівнянний скульптор, могутнього й точного удару долотом. Вона здалася мені прекрасною: ще напіврозквітла, усміхнена, виплекана моїми безповоротними вже для мене роками, вона нагадувала мою юність.

Нарешті думка про Час набула для мене своєї найвищої цінности, вона стала рушієм, наглила мерщій засукувати рукави, якщо я хочу осягти те, що відчував не раз упродовж свого життя у хвилини коротких проблисків, у Ґермантській стороні, у ландо на прогулянці з маркізою де Вільпарізіс, те, завдяки чому я вважав життя вартим того, щоб його прожити. Наскільки ж вартнішим видавалося воно мені тепер, коли нібито стало можливим його прояснити, це життя, прожите поночі, вилущити з нього, цього вічно фальшованого життя, правду, — словом, відтворити його у книжці! Який щасливий був би той, хто подужав би написати таку книжку; подумати тільки, яке завдання стоїть перед ним! Аби дати уявлення про неї, малося б звернутися до порівнянь зі сфер найвищих і най-розмаїтіших мистецтв; бо згаданий письменник, якому до того ж у кожному характері довелося б вияскравлювати протилежні грані, аби вирізьбити його як моноліт, повинен готувати свою книжку копітко, постійно перегруповуючи сили, як у наступі, зносити її як тягар праці в поті чола, приймати як статут, будувати як церкву, пильнувати як режиму, долати як перешкоду, здобувати як дружбу, годувати як дитину, творити як світ, не відмахуючись від таємниць, чиє пояснення, — хто знає, — може, криється в інших світах, передчуття яких найбільше баламутить нас у мистецтві та в житті. І в таких великих книжках є частини, за браком часу заледве накреслені і чи не приречені так і лишитись незавершеними, — такий-бо великий розмах задуму творця. Скільки великих соборів зосталося недобудованими! Її, книжку, живлять, зміцнюють її слабкі частини, охороняють, але опісля вона вже росте сама і вказує на нашу могилу, оберігаючи її від поговору і якийсь час від забуття.

Але якщо говорити конкретно про мене, то я був скромної думки про своє творіння і навряд чи думав про тих, хто його читатиме, сиріч про своїх читачів. Мені здається, що вони будуть не моїми читачами, а читачами самих себе, бо моя книжка правитиме лише за своєрідну лупу, — такі скельця видає клієнтові комбрейський оптик; моя книжка відкриє їм спосіб читати в собі. Тож хай вони не підносять мене, ані чорнять, хай тільки скажуть мені, чи попав я у ціль, чи слова, які вони відчитують у собі, це ті, власне, слова, що вийшли з-під мого пера (з цього погляду можливі розбіжності не завжди треба ставити на карб моїм помилкам, іноді їх можна ставити й на карб читацьким очам, адже ці очі, можливо, не з тих, кому моя книга надається для читання в собі). І, не перестаючи витрушувати епітети, аби ліпше і предметніше уявити майбутню свою роботу, я думав, що працюватиму на великому столі з тесаних дощок, під Франсуазиним оком, бо всі немудрящі істоти, що живуть біля нас, шкірою відчувають наші завдання (а я вже досить забув про Альбертину, аби пробачити Франсуазі її, Франсуазину, війну з нею), я працюватиму при ній і майже так само, як вона (принаймні за давніх часів, бо тепер вона вже старезна і майже сліпа), бо, припинаючи тут і там додаткові аркушики, я будуватиму свою книжку не подібно до того, як будується собор, це звучало б надто гучно, а подібно до того, як шиється сукня. І якщо не матиму при собі всього, як висловлюється Франсуаза, «шпаргалля», якщо мені забракне потрібного аркушика, Франсуаза чудово зрозуміє мою досаду, адже вона завжди казала, що не годна шити без запасу відповідного номера ниток та відповідних ґудзиків. Крім того, живучи так довго зі мною під одним дахом, вона виробила в собі якесь інстинктивне розуміння літературної праці, тонше, ніж у багатьох розумних людей, а в дурнів і поготів. Отож, якщо тоді, коли я ще писав статті для «Фіґаро», старий лакей зі своєрідним жалісним співчуттям, у якому ми завжди трохи перебільшуємо те, що прикре в ніколи не виконуваній нами або незрозумілій для нас праці чи навіть у чужій нам навичці, щиро бідкався над письменниками, кажучи: «Господи, яка це, мабуть, морока», — як інші кажуть нам: «Як вас, мабуть, мучить оце вічне чхання!», то

Франсуаза, навпаки, здогадувалася про моє щастя і шанувала мою роботу. Вона тільки сердилася, якщо я завчасу розповідав про свою статтю Блокові, побоюючись, як би він мене, бува, не випередив із друком, кажучи: «Ви надто довіряєте цим людям, вони тільки й ждуть, як би в кого списати». І справді Блок як стій придумав для себе ретроспективне алібі, запевняючи, щойно йому сподобається те, що я, бувало, при цьому зімпровізую: «Чи ж не диво, — я теж дещо написав у цьому дусі, хай я тобі прочитаю». (Зараз прочитати він не міг, бо збирався настрочити ввечері.)

Бувало, я клеїв і клеїв мої папери (Франсуаза охрестила їх шпаргаллям), а вони тут і там дерлися. Може, Франсуаза могла б підсобити мені в цьому підклеюванні, подібно до того як латала свої сукні в потертих місцях або, чекаючи на шкляра (як я