Мирний - Повія, Мирний

- А На­таш­ка у Ко­лiс­ни­ка зос­та­ла­ся?

- Там у йо­го. Го­лi­сiнька си­дить, по­ти на­ши­ють со­ро­чок, плат­тя, - смi­яв­ся Книш.

- Та нев­же го­лi­сiнька?

- Як ма­ти на­ро­ди­ла. А Ко­лiс­ник про­ти неї ми­лується на пиш­не тi­ло, - ре­го­че Книш.

- От то­бi i Ко­лiс­ник! От i ста­рий! От i пi­ди ти з ним. Ма­є­ток не­дав­но ку­пив за трид­цять ти­сяч, а це вже, вид­но, га­рем за­во­де. От служ­ба, так служ­ба!

I про Ко­лiс­ни­ка пiш­ла по го­ро­ду не­доб­ра чут­ка: нак­рав зе­мських гро­шей, стро­ячи мос­ти та греб­лi, ку­пив який ма­є­ток. Он те­пер хто по­ся­де доб­ро панське, хто у па­ни лi­зе. Це не­зу­гар­нi до гос­по­дарст­ва ру­ки за­по­па­ли та­ке доб­ро, у цього не вир­веш йо­го спло­ха. Он з чо­го на­ша арис­ток­ра­тiя зло­житься.

Чутка про маєток у трид­цять ти­сяч не да­ва­ла нi­ко­му по­кою. Про йо­го ба­ла­ка­ли й по­лу­пан­ки, i пан­ки, i служ­бо­вi, i на­вiть ве­ли­кi па­ни. Вiн не да­вав нi­ко­му по­кiй­но спа­ти, стир­чав бiльмом ув оцi. "Он ку­ди на­ше доб­ро iде! Де ж пак: крi­па­кiв одiб­ра­ли, гро­шi, що за крi­па­кiв да­ли, по­вер­ну­ли на дов­ги. Зос­та­ли­ся ми i без ро­бiт­ни­кiв, i без гро­шей. Що ти з го­лою зем­лею зро­биш? Хоч би бан­ки за­ве­ли, де б пiд зак­лад гро­шi да­ва­ли. Тре­ба ж чимсь її об­роб­ля­ти. Не­ма… нi­чо­го то­го не­ма. По­са­ди­ли нас, як ра­ка на зем­лi. Отут i плу­тай­ся! По­па­дись пер­шо­му ре­мiс­ни­ко­вi, куп­це­вi, жи­до­вi, аби гро­шi дав, бух­неш усе", - трах­ту­ва­ли па­ни мiж со­бою.

А най­бiльше всiх Ло­ша­ков - гвар­дiї рот­мiстр, ви­со­кий, пле­чис­тий, чер­во­но­пи­кий Ло­ша­ков, по кот­ро­му ко­лись, як вiн ще тiльки приїхав з служ­би до­до­му мо­ло­дим та не­жо­нат­им, не од­на па­нян­ка спа­ли­ла своє хи­ре сер­це об палюч­ий пог­ляд бра­во­го гвар­дiй­он­ця, не од­на хо­ди­ла, як дур­на, зас­му­че­на та за­жу­ре­на, стрi­нув­шись з кра­сою та­кою, не од­на мо­ло­да па­нi кля­ла свою до­лю, що пос­пi­ши­ла її зв'яза­ти за­мiж­жям, i так охо­че пiдс­тав­ля­ла свої тен­дiт­нi руч­ки пiд пал­кi по­цi­лун­ки ро­же­вих та пух­ких уст мо­ло­до­го Ло­шакова. А вiн го­лiн­ний був до тих по­цi­лун­кiв. Ве­се­лий, ба­лакучий, тан­цю­рис­тий, вiн, як той ме­те­лик, лi­тав по всьо­му по­вi­ту вiд од­но­го па­на до дру­го­го, i, де не з'являв­ся, йо­го, мов рiд­но­го, прий­ма­ли усю­ди. А вiн ро­зум­ною та по­важною роз­мо­вою об­во­ро­же мо­ло­до­го па­на або ста­ро­го батька з ма­тiр'ю, та то­дi вже i роз­си­пає, мов го­рох, свої по­цi­лун­ки то мо­ло­дiй па­нiй­цi, то тен­дiт­нiй па­нян­цi. Та то бу­ло дав­но. Те­пер Ло­ша­ков не той. Жо­на­тий, має дi­ток, став по­важ­ним сiм'яни­ном, по­важ­ним гро­ма­дя­ни­ном. Йо­го уже ут­ре­те ви­би­ра­ють по­вi­то­вим пред­во­ди­те­лем дво­рянст­ва i те­пер зiб­ра­ли гу­бернським. Пi­шов Ло­ша­ков уго­ру. Па­ню­га па­ню­гою, з гу­бер­на­то­ром за­па­нiб­ра­та. Та­кий чо­ло­вiк мо­же ве­ли­кої шко­ди на­ро­би­ти та­ко­му черв'яко­вi, як Ко­лiс­ник, тим бiльше, що во­ни зем­ля­ки i ко­жен кож­но­го зна­ють.

I не че­рез це, бу­ва, так зра­дiв Ко­лiс­ник, ко­ли роз­нес­ла­ся чут­ка, що хо­чуть у гу­бернськi виб­ра­ти Ло­ша­ко­ва. Вiн i без сього, стрi­нув­ши Ло­ша­ко­ва, завж­ди кла­няв­ся i то сим, то тим бо­ком ус­ту­пав у роз­мо­ву з па­ном, мов не чув, що Ло­шаков стрiч­но­му i по­пе­рiч­но­му го­во­рив про йо­го. Те­пер Ко­лiс­ник усю­ди кле­пав:

- Добрий пан. Спра­вед­ли­вий чо­ло­вiк. I го­ло­ва! Цей що-не­будь та зро­бе для дво­рянст­ва. Дав­но б по­ра! Дав­но б по­ра!

I от, ко­ли ста­ло звiс­ним, що справ­дi Ло­ша­ко­ва зiб­ра­ли, Ко­лiс­ник ра­зом з дво­ря­на­ми поїхав поз­до­ро­ви­ти Лошако­ва­ з та­кою чес­тю.

- I Ко­лiс­ник прий­шов! - уго­лос ви­мо­вив Ло­ша­ков до су­сi­ди, струс­нув­ши пле­чи­ма.

А Ко­лiс­ник, мов не чув то­го, вий­шов упе­ред i по­чав:

- Давно ми цього жда­ли, дав­но ка­за­ли, ко­ли б нам нашо­го ба­чи­ти в го­ло­вi. Те­пер дож­да­ли­ся. Вi­таю вас, як член земст­ва, а ще бiльше, як член рiд­но­го по­вi­ту. Дос­той­но­му дос­той­не да­но! До­ве­ди ж, бо­же, по­ба­чи­ти вас ще у бiльшiй чес­тi!

Лошаков, ус­мi­ха­ючись, пi­дiй­шов до Ко­лiс­ни­ка i по­дав йо­му ру­ку. Той тро­хи не поз­на­ме­ну­вав­ся до пух­кої панської ру­ки, ко­ли узд­рiв її у своїй чер­во­нiй стра­шен­нiй ла­пi.

- Как же ва­ши земс­кие де­ла? - спи­тав Ло­ша­ков, лу­ка­во гра­ючи очи­ма.

- Помаленьку, ва­ше пре­вос­хо­ди­тельство, по­ма­леньку ве­зе наш земський ко­ник, та все ве­зе, усе впе­ред. Хi­ба зат­не­ть­ся де на яко­му ли­хо­му мос­ти­ко­вi. То­дi ми всi рап­том ки­не­мо­ся той мос­тик ла­го­ди­ти.

"О, та ти цi­ла шельма у му­жи­чiй шку­рi, - ка­за­ли очi па­нiв, що зiб­ра­ли­ся ко­ло Ло­ша­ко­ва. - Знає, ко­му що ска­за­ти, яку де рiч по­вес­ти".

- Слышали, слы­ша­ли про ва­шу не­уто­ми­мую деятель­ность, - смiється Ло­ша­ков.

- Про мою, ва­ше пре­вос­хо­ди­тельство? Яка во­на моя? Зо­ська, ва­ше пре­вос­хо­ди­тельство! Ми всi гур­том: що один не змо­же - дру­гi по­ма­га­ють. Поз­до­ров, бо­же, на­шо­го пред­сi­дателя - сам не си­дить, то й дру­гий не дрi­май. Тре­ба, ка­же, оп­рав­да­ти ви­бо­ри, вi­рою i прав­дою пос­лу­жи­ти гро­мадi. I слу­жи­мо. Звiс­но, не без то­го, щоб не блу­ди­ли, - хто, ка­жуть, нi­чо­го не ро­бе, то той тiльки й не блу­де. Мо­же, на чиї очi то ми i ве­ли­кi по­мил­ки ро­би­мо - бог знав. На всяко­го не пот­ра­пиш. Ось не­за­ба­ром з'їзд бу­де - по­ба­чать усi, що ми ро­би­ли i як ми ро­би­ли. I то­дi кож­но­му дасться по ро­ботi йо­го. Ка­тю­зi - по зас­лу­зi, ка­жу­чи кра­ще.

Усi аж вит­рi­щи­ли­ся, слу­ха­ючи та­ку смi­лу рiч Колiснико­ву.­ А вiн хоч би то­бi оком морг­нув: ще­бе­че, на­че со­ло­вей по­вес­нi у са­доч­ку. Це притк­нув­ся до Ло­ша­ко­ва i ти­хо по­чав:

- Ваше пре­вос­хо­ди­тельство! Я до вас маю просьбу ма­ле­нь­ку.

- Какую? С удо­вольстви­ем, чем мо­гу - рад слу­жить… Ко­лi­с­ник зам'явся. Ло­ша­ков по­няв, що Ко­лiс­ник сам-на-сам хо­че щось ска­за­ти, i, узяв­ши Ко­лiс­ни­ка пiд ру­ку, геть пi­шов з ним у глу­хий ку­ток ха­ти.

- Ваше пре­вос­хо­ди­тельство! - по­чав Ко­лiс­ник. - Ми вас не тiльки по­ва­жаємо, ми вас лю­би­мо. Нам до­во­диться не раз ба­чи­ти вас у земськiм соб­ра­нiї як глас­но­го, як чле­на зем­ства, кот­рий пер­ший ука­зу­вав то на на­шi по­мил­ки, то на на­шi ще но­вi нуж­ди. Те­пер, ко­ли ви ста­не­те гу­бернським пред­во­ди­те­лем, ви бу­де­те пред­сi­да­те­лем на на­ших з'їздах. Ве­ли­ке це дi­ло! Уже вам не ста­не ча­су пер­шо­му за­чи­на­ти тi бої, кот­рi ве­ли­ся так та­ла­но­ви­то ва­ми. Че­рез се ми несе­мо ве­ли­ку ут­ра­ту. I от, як ко­лишнього земсько­го водит­еля, ми те­пер хо­тi­ли б поч­ти­ти вас обi­дом. Прий­мiть на­шi за­зо­в­ини. Не яко Iуда, но яко роз­бiй­ник про­си­мо вас на наш не­ве­лич­кий бен­кет. Тут бу­дуть на­шi чле­ни, дех­то з пред­во­ди­те­лiв, дех­то з на­ших зем­ля­кiв, бiльше свої лю­ди. Про­си­мо вас, - вкло­ня­ючись низько, ка­зав Ко­лiс­ник.

Лошаков, прав­да, згор­да, зви­со­ка прий­няв тi за­зо­ви­ни. Дя­ку­ючи за нес­по­дi­ва­ну честь, вiн ка­зав, що i не ду­ма зане­хаяти пра­цi на ко­ристь земст­ву; що пра­ця йо­го те­пер ще бiльшає, стає труд­нi­ша, бо тре­ба бу­де по­ми­ри­ти iнтереси­ дво­рянст­ва з