Мирний - Повія, Мирний

ви­со­ко уго­ру, пос­то­ять, по­хи­та­ю­ться i з ти­хим гур­ко­том опус­ка­ються на­низ.

Довго во­на ле­жа­ла не­по­во­рух­но, це, зiтх­нув­ши, одк­ри­ла очi-i страш­но по­ве­ла ни­ми.

- Ох! Зак­ру­ти­ла­ся я, - про­мо­ви­ла i зно­ву зак­ри­ла очi.

- Закрутилася? На­пи­ла­ся! На чор­та бу­ло стiльки пи­ти? - ко­рив вiн її. Во­на тiльки хи­та­ла го­ло­вою.

- Що я пи­ла? - не швид­ко во­на зно­ву за­го­во­ри­ла, пове­р­та­ю­чи до йо­го уже по­чер­во­нi­ле ли­це, на очах ще тiльки свi­ти­ла­ся якась уто­ма. - Хi­ба стiльки ме­нi приходило­ся ви­пив­ати? У ме­не так завж­ди бу­ває, ко­ли я пок­ру­чу­ся не в мi­ру. Один лi­кар ка­зав ме­нi, що я ко­лись i вмру вiд цього.

- Знають во­ни, твої лi­ка­рi! - бурк­нув вiн, прий­ма­ючись за свiй не­до­пи­тий ста­кан.

- Авжеж, по­вин­нi зна­ти. На щось во­ни та вчи­ли­ся.

- На те, щоб лю­дей ду­ри­ти.

Вона на хви­ли­ну за­мовк­ла, за­ду­ма­лась, а по­тiм зно­ву по­чала:

- Хто тiльки їх не ду­рить?

- Кого? - спи­тав­ся вiн.

- Людей. Ти ду­риш ме­не, той то­го, той дру­го­го. Хто ко­го змо­же i зу­мiє об­ду­ри­ти, за­раз i об­ду­рить. А ко­му, ко­му до­стається - на­шо­му бра­то­вi най­гiр­ше.

- Та й ваш брат ча­сом як пiй­має у свої руч­ки, то ви­мо­тає всi киш­ки.

- Є та­кi, є. Тiльки хi­ба во­ни та­ки­ми ро­ди­лись? То ж ви са­мi їх та­ки­ми по­ро­би­ли. Ко­ли об­ду­ри­те, ко­ли ви­ки­не­те чо­ловiка на шлях i го­ло­го, i бо­со­го. Що йо­му ро­би­ти? Проха­ти ми­лос­ти­нi - стид­но, крас­ти - грiх.

- А ро­би­ти? - спи­тав­ся Ко­лiс­ник.

- Робити? А ко­ли ви очi чо­ло­вi­ко­вi зав'яза­ли так, що йо­му не тiльки ро­би­ти - свiт не ми­лий.

- Не вiр.

- He вiр? Як ти не по­вi­риш, ко­ли сер­це рветься та б'ється за ним, ко­ли кож­не сло­во йо­го щи­рою прав­дою здається?

- Казаному кiн­ця не­має.

- То-то й ли­хо, що ка­за­но­му не­ма кiн­ця. А ко­ли б що ти ска­зав, то й свя­то, то­дi б i не так важ­ко лю­дям бу­ло жи­ти. А то отак як про­ма­нi­жи­те ви на­шо­го бра­та не раз та не два - не то чу­жо­му, своєму не по­вi­ре. Що най­кра­що­го мае у со­бi, i те за­хо­ває на са­мий спiд. Та то­дi вже i пiш­ла на всi чо­тири сто­ро­ни кру­ти­тись. Ти ду­маєш, доб­ро нас же­не на та­ке жит­тя? Со­лод­ко ме­нi вер­тiться пе­ред тим, на ко­го б я уд­ру­ге i плю­ну­ти не схо­тi­ла, не то ди­ви­тись? А дру­гий ще, за­лив­ши очi, i ве­ре­ду­ва­ти поч­не: го­ла йо­му по­ка­жи­ся… По­неволi i со­бi заллєш очi i то­дi вже на­че збо­же­во­лiєш. Ох! Ко­ли б ти знав, як час­то нам бу­ває гiр­ко! Ко­ли б у той час бу­ла пiд бо­ком гли­бо­ка рiч­ка, так би i ки­ну­ла­ся в її холод­ну та тем­ну во­ду. Що ми? Хi­ба ми лю­ди? Об­лич­чя но­си­мо людське, та й го­дi, а ду­шу i сер­це в хме­лi по­то­пи­ли, в ка­люцi не­ви­лаз­нiй за­топ­та­ли. Знаєш що? Ти, ка­жеш, ку­пив Ве­се­лий Кут. Вiзьми ме­не до се­бе. Вiзьми ме­не у йо­го. Як батька, те­бе бу­ду по­чи­та­ти, як до бо­га, бу­ду мо­ли­ти­ся. Мо­же, я там, по­жив­ши, до чо­го i при­вик­ну. Вiзьми! - i, схопив­ши йо­го товс­ту чер­во­ну ру­ку, во­на при­ве­ла до пал­ких уст i жар­ко по­ча­ла цi­лу­ва­ти.

- Хто ж ти та­ка, - ди­ву­ючись, спи­тав вiн, - що знаєш усе i Ве­се­лий Кут знаєш? I всiх го­ро­дян?

Вона по­ди­ви­лась на йо­го, пiд­ве­ла­ся i мер­щiй по­ча­ла роз­стiбати своє плат­тя. Гап­лич­ки аж лу­ща­ли, так во­на швид­ко те ро­би­ла. Розс­теб­нув­шись, во­на ви­тяг­ла з не­ве­лич­кої ки­ше­нi, при­ши­тої на бо­цi пiд плат­тям, па­пi­рець i по­да­ла йо­му. То був паш­порт крi­пач­ки з Мар'янiв­ки Хрис­ти­ни Пи­липiвни При­ти­кiв­ни.

- Так ти Хрис­ти­на? - спи­тав вiн, про­чи­тав­ши i повернув­шись до неї. Во­на вже ле­жа­ла, з-пiд розстебненого ­плат­тя, крiзь тон­ку со­роч­ку, ви­зи­ра­ло її ви­соке ло­но, па­зу­ха тро­хи ро­зiй­шла­ся, i крiзь ту не­ве­лич­ку про­рiш­ку бi­лi­ло тi­ло. Во­на мов­ча­ла, мов не її вiн пи­тав­ся, тiльки ди­ви­ла­ся прик­ро на йо­го. Те ви­со­ке ло­но, прик­рий пог­ляд чор­них па­ла­ючих очей, на­че кип'ятком, об­да­вав йо­го.

- Чого ж ти На­таш­кою звеш­ся? - спи­тав­ся вiн, зно­ву за­гля­даючи у паш­порт.

- Така у нас по­ве­ден­цiя - усiм нам дру­гi мен­ня да­ють.

- Христя… Хрис­ти­на?.. - твер­див вiн, див­ля­чись у па­пiр i щось при­га­ду­ючи.

- Пам'ятаєш Заг­ни­бi­ду? - спи­та­ла во­на.

- Так ти та? Та са­ма Хрис­тя, що у Заг­ни­бi­ди слу­жи­ла? Що, ка­жуть, Заг­ни­бi­ди­ху за­да­ви­ла?

- Як то лег­ко так ка­за­ти, - тро­хи не з пла­чем од­ка­за­ла во­на.

- Та я знаю, що то брех­ня. Ти по­тiм слу­жи­ла у Руб­ця. Хо­дила по го­ро­ду чут­ка, що ви з ха­зяй­кою не по­ми­ри­лись за Про­цен­ка. Хрис­тя тiльки важ­ко зiтх­ну­ла.

- Не на­га­дуй ме­нi то­го. Про­шу те­бе, не на­га­дуй. Во­но i до­сi ме­не, як ог­нем, пе­че, як но­жем, рi­же. З то­го по­ча­лось мое ли­хо. Щас­но та крас­но по­ча­лось… - на­ча­ла во­на жа­лiб­но. Це зра­зу пiд­ве­ла­ся, на­че її що уко­ло­ло, i аж скрик­ну­ла: - Ти знаєш, що я тiльки за не­ве­ли­ким сьогод­нi здер­жа­лась i не плю­ну­ла йо­му у вi­чi то­дi, як во­ни пiдг­ля­да­ли че­рез вiк­но за на­ми.

Комiрець со­роч­ки, зас­теб­не­ний на пу­го­вич­ку, розстеб­нувся, па­зу­ха зов­сiм розх­рис­та­ла­ся, звiд­ти, не­на­че з мар­муру ви­то­че­не, виг­ля­ну­ло її пиш­не ви­со­ке ло­но, її круг­ла пов­на шия. Во­на, здається, то­го нi­чо­го не примiчала­, ли­це її па­шi­ло не­на­вис­тю, очi свi­ти­ли гнi­вом.

- А то, а то що у те­бе? - хи­хи­ка­ючи, пи­тав Ко­лiс­ник, i ру­ка йо­го по­тяг­ла­ся до неї. Во­на не пру­ча­ла­ся. Ко­ли вiн при­пав до неї, во­на ще дуж­че при­ни­ка­ла до йо­го, тiльки шеп­та­ла ти­хо:

- Голубе мiй си­венький! Я вся твоя з ду­шею i тi­лом, тiль­ки вiзьми ме­не до се­бе.

- Добре, доб­ре, - важ­ко ди­шу­чи, ка­зав вiн i, як ма­лу дити­ну ухо­пив­ши на обе­ре­мок, мер­щiй пом­чав її у тем­ну спаль­ню.

III

***

На дру­гий ве­чiр зiб­рав­ся до Штем­бер­га в са­док тро­хи не увесь го­род по­ди­ви­ти­ся на чу­до са­до­ве - на пи­са­ну кра­су арф'янки, та На­таш­ки не бу­ло у той ве­чiр. Не бу­ло її i на дру­гий, не бу­ло на тре­тiй, чет­вер­тий.

- Де ж та кра­са­ви­ця?.. - до­пи­ту­ва­ли­ся па­нян­ки у па­ни­чiв.

- Немає. Десь дi­ла­ся. Мо­же, виїха­ла.

- Шкода, так не до­ве­ло­ся i по­ба­чи­ти.

- Постiйте, ми пос­пи­таємо ха­зяїна… I де­кiлька па­ни­чiв пiш­ли до ха­зяїна спи­та­ти про На­таш­ку. Хит­рий жид тiльки хи­тав го­ло­вою та, цмо­ка­ючи, чу­хав сер­ди­то бо­ро­ду. На­ре­штi, ко­ли до йо­го i геть-то при­сi­ка­ли­ся, вiн не ви­дер­жав i скрик­нув:

- Ах, ког­да би ви зна­ли, сколько кло­по­ту она мне стоїть! Один кло­пiт, один кло­пiт!..

Часний Книш до­пи­тав, що то за кло­пiт був жи­до­вi з тiєю На­таш­кою. Вiн роз­ка­зав, що до йо­го приїздив Ко­лiс­ник i про­хав, щоб по­тай одiб­ра­ти На­таш­ку. Яку був з то­го жид бу­чу пiд­няв, та