Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

Загублені в пустельних просторах Північного Льодовитого океану, норвежці не могли, одначе, поскаржитися на самотність. Незабаром довкола шхуни почали виростати, мов гриби після дощу, снігові ескімоські іглу.

Перша зустріч була великою несподіванкою для обох сторін. Перед настанням полярної ночі норвежці гарячково запасалися свіжим м'ясом на зиму як для себе, так і для завжди голодної собачої зграї. Полювали на птахів, що готувалися до відльоту, на рідкісних біля цих берегів тюленів і найчастіше на диких північних оленів, шлях щорічних мандрівок яких пролягав саме тут.

Одного разу полярники, що зібралися в кают-компанії, почули крик Хансена:

— Олені йдуть!

Усі вискочили на палубу і побачили якісь невиразні, темні силуети, що рухалися вдалині, на вершині узгір'я. Схопивши рушниці, полярники кинулися з корабля навперейми їм.

— Зачекайте, нехай підійдуть ближче! — скомандував Амундсен. — Не стріляти, це не олені! — гукнув він за хвилину. — Віїк, Хансен, придивіться! Вони йдуть на двох ногах. Це ескімоси!

Поволі, обережно обидва гурти почали зближуватися, сповнені недовіри й цікавості один до одного.

— Стріляти тільки за моїм наказом! — попередив Амундсен.

Коли між двома гуртами людей залишалося менше двохсот метрів, убрані в хутра ескімоси підняли луки, натягли тятиви, інші міцніше затисли в руках гарпуни. Вигляд у них був войовничий, неприязний.

— Стій! — подав команду Амундсен і відчув, як його озброєний загін мов укопаний зупинився позад нього.

Він гарячково шукав у пам'яті тих кілька слів з ескімоської мови, які узнав на «Бельжіці» від Кука.

— Теї-ма! — вигукнув він щодуху. Це єдине слово, яке він запам'ятав і яке нібито означало дружнє привітання. А може, він ного неправильно вимовив, перекрутив?

Ескімоси враз зупинилися, иаче прикипіли на місці.

— Манік-ту-мі! — озвалися раптом вони.

— Стійте! — повторив Амундсен своїм людям.

Він кинув рушницю на сніг і, без угаву викрикуючи «Теї-ма!» та «Манік-ту-мі!» — відважно рушив уперед. Ескімоси нібито тільки й чекали на цей сигнал. За прикладом Амундсена вони також покидали на землю луки й гарпуни, підбігли ближче і один поперед одного почали щось говорити, сміючись і поплескуючи Руала по плечу. Дружнім жестом він запросив їх на судно.

У кают-компанії пахло щойно спеченими пирогами. Намагаючись якнайрозкішніше прийняти гостей, Ліндстрьом розставив на столі чашки, в яких парував гарячий шоколад, порозкладав перед гостями великі шматки солодкого пирога з ізюмом. Та як же прикро він був вражепий, коли побачив, що «дикуни» неохоче, ніби з примусу, брали його лакоминки і байдуже куштували їх. Зате їхні чорні розкосі очі ласо поглядали на шматки копченої оленини, що висіли в кутку.

«…Вони приклалися до неї дуже охоче», — записав Амундсен у щоденнику.

— Ти не дивуйся з цього, — пояснював він потім розчарованому кокові. — Вони ніколи не бачили білих людей, не знають смаку хліба, солі, не кажучи вже про каву, шоколад чи цукор. З покоління в покоління ескімоси харчуються тільки сирим м'ясом та жиром. А втім, вони знають, що роблять: інстинкт правильно підказав їм: кращих ліків проти цинги не знайти.

«У мене мороз пішов поза шкірою, — записав Амундсен, — коли я побачив, як ці «беззбройні», на мою думку, ескімоси повитягали з-за хутряних халяв довгі, гострі, мов бритва, ножі, щоб різати м'ясо. Перша зустріч з ними була, по правді кажучи, надзвичайно напружена. Але потім у нас склалися дуже приязні стосунки».

Незабаром довкола «Йоа» виросло поселення, в якому налічувалося понад сто мешканців. Услід за цими ескімосами невдовзі прийшли інші. Вони зносили на шхуну все, що тільки могли: пухнасті, підбиті песцевим хутром куртки, на яких були розкішно вишиті ремінцями геометричні візерунки, м'якесенькі штани з оленячих шкур, високі, до половини стегон, і великі, мов човни, унти з теплого устілкою з морської трави. Дехто пропонував норвежцям мистецькі старовинні луки, виготовлені з китової кості, з тятивою з китового вуса, гарпуни з моржевих ікол з майстерно різьбленими руків'ями, великі пожі для вирізування снігових плит, з яких будували іглу, теплі рукавиці. Взамін вони просили голок, цвяхів або бляшанок з-під консервів. Дуже вподобали вони також усілякі дрібнички, кольорові коралі й тютюн.

«Це так просто! Чому я сам раніше до цього не додумався?..» — зрадівши, Амундсен зупинився і хотів випростатися, але, сильно вдарившись головою об снігову стелю, пригадав, що він лізе навкарачки довгим, низьким тунелем до нового іглу Аттіклеурка — «найспритнішого з усіх мисливців, який ніколи не повертався з полювання без здобичі». Сніговий будиночок ескімоса вразив би своїми розмірами будь-якого архітектора: внутрішній діаметр його був п'ять метрів, а висота сягала трьох метрів. Ще не закопчені стіни сяяли білизною. У померках, ледво розсвітлепих каганцем-сліпчаком, Амундсен помітив молоду жінку, що сиділа на високій сніговій лаві, застеленій оленячими шкурами. Налюнгіна — так звали молоду господиню — зустріла його, привітно усміхаючись. Вона однією рукою поправляла гніт з моху, що горів у кам'яній лампі, а на другій тримала свого сипка Тутіака. Гостинним жестом Аттіклеурк показав капітанові на місце біля себе. Обидва чоловіки набили люльки і досить довго, як то належить за ескімоським звичаєм, сиділи, мовчки попихкуючи димом.

— Ми раді, що ти завітав до пас, Амунк'єнно, — нарешті промовив урочисто мисливець.

Амундсен знав, що це просто церемоніал, з яким тут приймають гостей, одначе йому було приємно чути ці приязні слова. Налюнгіна вже метушилася по іглу, витягуючи по кутках з-під шкур якісь ласощі. Короткі, трохи нижче колін, штани із світлого пухнастого хутра молодих оленів трохи огрубляли фігуру жінки, але її рухи