Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

думав, йдучи повз ці мармурові, бронзові, гранітні витвори цвинтарної архітектури, Андрій. Історія — наука точна, хоч декому таке твердження і може видатись парадоксальним. Відтоді, як вона стала його фахом і пристрастю, він намагається довести саме цю істину.

В кінці алеї з'явилася постать. Жінка поволі рухалась їм назустріч. Заклопотана своїми думками, вона не помічала нікого і, тільки порівнявшись з Андрієм, підвела очі. Вони впізнали одне одного, але не зупинились, не привіталися. Кроків за десять Андрій не витримав, озирнувся. Жінка клала на могилу гвоздики, що були у неї в руках. «Патриція! Ні, він не помилився — це вона!»

— І чого вона ходить, — з відразою промовив Віллі. — Звела чоловіка в могилу, а тепер ходить, квіточки носить, вимолює у бога прощення…

— А хто вона? — раптом запитав Павло.

— Американка, росіянка, хто її розбере. А загалом порядна… Працювала в Сі-ай-сі, була приставлена до Тодора, а тепер от хазяйка «Сен-Готарда», є у нас на Ляймі така сумної слави корчма…

— А Дайн — Рябчук? — стрепенувся Андрій.

— Давно в раю…

— Хто ж це його?..

— Тодор… Він один повстав проти них… А коли боротись було несила…

Вони зупинилися в кінці алеї біля непоказного, сірого надгробка з написом російською мовою: «Федор Крайниченко».

На камені лежали свіжі гвоздики.

Андрій зняв з голови капелюха. Важкий камінь, що був на могилі, видався йому легшим за той, який усі ці роки носив на серці. Прагнув дістатися сюди в надії полегшити душу. З лабіринту, в який кинуло їх життя, вийти пощастило йому одному. Друзі, щирі, випробувані, залишились десь там, у минулім часі, на тернових стежках долі. Серед їхніх могил ця була — найдорожчою. До неї йшов, як на сповідь.

Вони з Крайніченком належали до того багатостраждального покоління, яке винесло на своїх плечах війну і пов'язані з нею лиху біду і горе, яке більшу частину життя існувало в атмосфері страху перед ідолом, котрого саме собі створило.

«Так, товаришу майор, саме так воно було. Це та правда, з якою я тепер живу, з якою житиме твій син. Уже без тебе ми подолали період ерозії сталевих ідолів, переболіли втратами громадської совісті… Тепер нам треба працювати на реабілітацію, і не тільки тих, хто безневинно страждав по таборах і тюрмах, як твій батько, і навіть не таких, як я, кому випало пройти не одне, а цілих два пекла — гітлерівське і сталінське, нам треба допомогти реабілітуватися цілому суспільству перед його власною совістю.

Друже мій вірний, я прийшов сказати тобі, що жива на землі вища справедливість і, значить, варте житя людське всієї відданої за нього ціни».

Стояли мовчки.

Професор Дервіль опустив на груди важку непокриту голову. Йому було що згадати — і в часі поневіряння з Тодором по концтаборах, і у післявоєнному часі, коли він, ризикуючи життям, допомагав другові, переправляв його листи на Батьківщину. Мабуть, про ті листи думав зараз і Віллі Тегарт.

Проте їхні почуття, їхні думки не сягали глибини синівського горя і туги за батьком, які зараз стискали серце Павлові. За своє недовге житя він устиг пережити не одне прощання з батьком. Спочатку він чекав його з війни… Потім думав, як про мертвого героя. Пізніше прийшла звістка, що його батько зрадив, перекинувся у табір націоналістів. То були роки гіркоти і зневіри. Від Андрія Гаркуші довідався про БСВ, Дахау, Ебензе, проте відчував, що і це ще не вся правда. Сподівався, що тут, у Мюнхені, зустрівшись з людьми, які знали батька, йому відкриється більше. Але поки що мовчали люди, мовчала могила, німував сірий камінь з написом: «Федор Крайниченко».

— Скажіть, Віллі, ви знали мого батька? — спитав раптом.

— О, тоді я був ще малий… А от мій батько глибоко шанував Тодора. Манфред теж завжди згадує про нього з повагою…

— Хлопчику мій, — професор поклав Павлові на плече руку. — Коли людину згадують добрим словом, це зовсім не мало…

Постояли ще якийсь час біля могили, зробили кілька знімків на пам'ять і рушили до брами — принишклі, неначе торкнулися вічності.

На набережній їх чекала Патриція.

— Андре, — промовила, ніяковіючи, — можна вас на хвилиночку? — Взяла за лікоть і повела до парапету, де стояла її «іспано-сюїза».

— Скажіть, це син Теда? Я не помилилась?

— Так… Це син Федора Крайніченка.

— Благаю вас, Андре. В мене нічого нема, але я дуже хотіла б подарувати йому що-небудь на пам'ять… про себе, ні… Про його батька! Але що? — замислилась, раптом спалахнула надією: — Айн момент! У мене ж… — Прочинила дверцята машини, вхопила портативного приймача й простягла: — Ось, візьміть! Тед купив його в Монте Карло і слухав Київ… Потім, як повернулися, він не розмовляв зі мною, лежав і весь час тримав його біля вуха… Візьміть для сина. Його, здається, звуть Пауль?

— Павло Федорович Крайніченко.

— Я вам дуже вдячна! — тицьнула йому до рук приймача, скочила до машини. «Іспано-сюїза» пихнула синім димком і покотила набережною вздовж каналу. Андрій якусь мить стояв, розмірковуючи, потім пішов до «фольксвагена» і поклав приймача на коліна Павлові.

— В останні дні життя твій батько не розлучався з цим приймачем.

Відчуваючи, що його почнуть розпитувати про Патрицію, запитав сам:

— Даруйте, Віллі, ця пані справді купила «Сен-Готард»?

— Два роки тому… Газети писали, що вона причетна до вбивства барона Торнау і його секретарки. Я читав її заяву в газеті… Тоді її визнали божевільною і вона кудись зникла… Але, гадаю, то лише для того, щоб зам'яти справу. За цим стоїть всемогутній Гуго фон Глевіц. Цей нині диктує свою волю Аденауеру, не те що поліції…

З приймача, якого крутив у руках Павло, несподівано вирвалась гучна музика.