Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Павлівна розповідала й пояснювала мало. Вона була зайнята своїми думками. То їй пригадувалось, як жила тут, шила, прала, лікувала поранених партизанів… То знову думками оволодівали Сашко та Гена. Їй малювались всілякі жахи. Іноді здавалось, що з хлопцями сталося щось дуже серйозне, і тоді пекуча туга стискала її серце. Але трималася вона зовні спокійно, і це добре впливало на піонерів. Адже не годину й не дві потрібно було для того, щоб оглянути цю ділянку катакомб. Не можна затримуватись й на хвилину…

Ярослав Никанорович ледве. встигав за Марією Павлівною. Його худорляве обличчя зморщилось, постаріло, вузенькі плечі зігнулися, ніби під невимірним тягарем. Хоч тут катакомби були високі, просторі, вони гнітили його так, що навіть присутність інших людей не могла вивести його з стану якоїсь тяжкої заціпенілості.

У Федора Семеновича шлях був складніший, тяжчий. Його групі доводилось пролазити такими вузькими щілинами, що ставало моторошно. Але натикалися й на величезні хави, в кожній з яких, здавалось, міг би вміститись цілий будинок. Катакомби вели то вгору, то вниз, то закручувались несподівано. І коли б не учитель, хлопці давно вже опинилися б у такому ж самісінькому становищі, як Сашко з Геною.

Та Федір Семенович добре розбирався в хитрих лабіринтах ходів, знав, куди яке відгалуження цього підземелля веде і куди приведе. Він тільки іноді зупинявся, щось недовго обмірковував, робив крейдою лише йому зрозумілу позначку на стіні і простував далі. Траплялось так, що опісля група знову натикалася на одну з таких позначок: то шукачі перетинали свій же шлях, зробивши під землею коло, а може, й не одне. Федір Семенович і його супутники теж гукали Сашка та Гену. Але кожного разу їм відповідала лише недалека луна. Голоси билися об вузькі стіни і тут же завмирали. Смолоскипи не могли розігнати густої темряви. Від яскравого світла пітьма лише шарахалась у кутки, роблячи їх невидимими.

«Тільки б у яму не потрапили! — думав Федір Семенович про Сашка та Гену. — Тоді все буде гаразд…»

9. ОСТАННЄ ЗУСИЛЛЯ

Звісно, ні Сашко, ні Гена нічого цього не знали.

Той шматочок хліба, що Сашко дав Гені, не дуже допоміг. Нездоланна кволість, ніби важка отрута, з кожною хвилиною сковувала Генине тіло. Він все частіше сідав на землю, щоб перепочити. Сашко дозволяв йому посидіти, бо розумів, що Гена зовсім знесилів, тіло у нього зніжене, м'язи слабі, не загартовані, не звичні до тривалого напруження.

Їх оточували тісні стіни і безкінечна темрява. Здавалось, скільки не йди, а буде все оте саме: чорна темрява і оці стіни — невидимі й безкінечні.

— Сашко, ну як вибратися звідси? Як?.. — в розпачі запитав Гена, і в голосі його було стільки горя, душевної муки, фізичного страждання, що серце Сашкове мимоволі здригнулося.

— Що я тобі скажу, Гено, — відповів Сашко. — Ми пішли не тією дорогою, яку я знав, і потрапили в лабіринти…

Він помовчав трохи й додав:

— Тепер тільки випадково ми можемо натрапити на вихід… Іти треба, Гено. Увесь час іти, хоч помаленьку.

— Я не можу… Зовсім уже не можу… — простогнав Гена, хитаючись на здерев'янілих ногах. — І… я, мабуть, упаду зараз…

«Впаде — гірше буде, — подумав Сашко, — краще хай ще посидить чи, може, й полежить». А вголос сказав:

— А почекай-но, зараз присвітимо.

Сашко зашарудів сірниками. Спалахнув слабенький вогник. Гойднулися по кострубатих стінах тіні, немов живі створіння.

І раптом хлопці побачили, що вони стоять біля великої печери, видовбаної в стіні. Вона своєю чотирикутною формою була схожа на кімнату. Видно було, що печера й справді правила колись людям за житло. Притулена до стіни стояла дошка, схожа на кришку стола. В кутку валялась стара ряднина, якими в кімнатах застеляють підлогу. Біля неї стояв кухлик з переломленою алюмінієвою ложкою.

Але увагу Сашкову одразу ж привернуло інше.

— Диви, сірники! — вигукнув він радісно і кинувся в куток, де лежали кимось акуратно складені коробочки.

Вони були повні, і Сашко знову не міг стримати своєї радості.

— Живемо, Гено! Тепер буде чим присвічувати. Він засвітив свічку і дав її Гені.

— На, подерж. А я зараз тобі таку постіль обладнаю, що закачаєшся.

Поки Гена стояв із свічкою в руці, Сашко швидко поклав дошку на землю, застелив її рядниною і весело сказав:

— Лягай, Гено, відпочивай. Звісно, не така постеля, як вдома, але все ж не на голій землі. Бачиш, як нам повезло!.. Тут жили колись партизани — це ясно. Значить, і вихід десь уже недалеко…

Гена важко опустився на коліна, на лікті і безвільно витягся на ряднинці, почуваючи, як у всьому його вкрай стомленому тілі пульсує гаряча кров.

— Давай я тобі в голови підмощу трохи, зручніше буде, — знову сказав Сашко і дбайливо підгорнув краєць ряднинки Гені під голову. — Ось так і лежи. А я зараз сірнички попробую, чи не відсиріли.

Проба виявилась невдалою. Сірнички справді не горіли. Та Сашко ще не втрачав надії.

— Ти знаєш, Гено, як вогкі сірники сушити?.. Об чуб. Ось дивись… Я завжди так роблю, коли сірник відсиріє.

Він почав обережно і м'яко терти головку сірника об власне волосся. Але головка одразу ж розсипалась. Тоді він спробував другий, третій… десятий сірничок. Нічого не виходило. Сірники були зовсім непридатні, і Сашко тільки чортихнувся зо зла. Згадав, що свічка горить даремно, погасив її.

Можна й без світла відпочивати.

— Сашко, лягай і ти біля мене, — обізвався Гена.

— Зараз ляжу, — відповів Сашко. — Я отут причеплюсь, а біля мене хай і їжачок наш відпочиває.

Сашко справді приліг,