Жюль Верн - 20 000 льє під водою

«Наутілус» неухильно йшов на південь. Він спрямовував свій біг уздовж п’ятдесятого меридіана. Невже він рвався до полюса? Яка необачність! Будь-які спроби проникнути до цієї точки земної кулі зазнавали краху.

13-те березня в антарктичних зонах відповідає 13-му вересня в північних областях, коли починається період рівнодення.

Чотирнадцятого березня під 55° широти показалися плавучі крижані айсберги, свинцевого відтінку брили, футів двадцять — двадцять п’ять заввишки, що утворювали затори, об які із шумом розбивалися хвилі. «Наутілус» йшов поверхнею океану. Нед Ленд плавав в арктичних морях, і айсберги йому були не вдивовижу. Ми ж із Конселем милувалися ними вперше.

По небокраю, з південного боку, тяглася сліпучо-біла смуга. Англійські китобої називають її «iceblink»[61]. Які б не були густі хмари, вони не можуть затьмарити її сяйва. Сяйво це — відблиски крижаного поля.

І справді, незабаром показалися більш могутні скупчення криги. Блиск їхній то підсилювався, то слабшав, бо застелявся густим туманом. Деякі крижини були посмуговані зеленими прожилками, ніби насиченими сірчанокислою міддю. Деякі, як дорогоцінний аметист, світилися наскрізь. Одні сяяли барвистими вопіями, відбиваючи сонячні промені тисячами граней своїх кристалів. Інші становили велетенські каменеломні зернистого вапнякового шпату, якого вистачило б на побудову мармурового міста!

Що далі ми йшли на південь, то частіше зустрічалися крижані плавучі поля, і все могутнішими ставали крижані гори. Арктичні птахи гніздилися на них тисячами. Фульмари і буревісники оглушали нас своїм лементом. Інші, сприймаючи наше судно за кита, сідали на нього відпочивати і ретельно довбали залізну обшивку його корпуса, що дзвеніла під їхнім дзьобом.

Під час нашого плавання серед льодів капітан Немо часто виходив на палубу. Він пильно вдивлявся в безкраю льодову пустелю. Часом його погляд загорявся. Що думав він у такі хвилини? Чи не почувався він володарем цих антарктичних вод, цього краю суцільної криги, недоступного людині? Можливо. Але він уперто мовчав. Він годинами стояв, поринувши у свої думки, поки інстинкт мореплавця не брав гору над споглядальником. Тоді він сам ставав до штурвала і, майстерно маневруючи, уникав зіткнення з льодовими торосами та айсбергами, що сягали іноді кількох миль у довжину при висоті надводної частини в сімдесят — вісімдесят метрів. Часто суцільна крижана стіна, здавалося, перепиняла шлях. Під 60° широти чиста вода зникла. Але капітан Немо невдовзі відкривав яку-небудь вузьку щілину між льодами і сміливо входив у неї, знаючи добре, що слідом за судном льоди відразу ж зімкнуться.

Так, під вмілою рукою керманича, «Наутілус» долав льоди, точна класифікація яких у залежності від форми і розмірів захоплювала Конселя: айсберги, або крижані гори, крижані поля, льоди, що дрейфують, пак, або розбиті поля, круглі або подовжені.

Температура повітря була досить низька. Термометр показував два-три градуси нижче нуля. Але у нас були теплі ведмежі дохи, куртки із тюленячої шкіри, що чудово захищали від холоду. «Наутілус» опалювався електричними приладами, що підтримували в приміщенні рівну температуру, незалежно від температури повітря. До того ж, варто лише було судну зануритися на кілька метрів від рівня моря, як ми потрапляли в звичні температурні умови.

Якби ми були під цими широтами два місяці тому, тут цілодобово стояв би день; але полярна ніч уже вступала у свої права, віднімаючи щодень три-чотири години і готуючись на шість місяців окутати своєю запоною ці краї.

П’ятнадцятого березня ми пройшли на широті Південних Шотландських і Південних Оркнейських островів. Капітан Немо розповів мені, що колись у цій водоймі водилося безліч тюленів; але англійські й американські китобої по-хижацькому перебили дорослих самців і самок, винищивши геть чисто тюленів у цих колись сповнених життя водах, де нині панує могильна тиша.

Шістнадцятого березня десь о восьмій годині вечора «Наутілус», простуючи уздовж п’ятдесят п’ятого меридіана, перетнув Південне полярне коло. Льоди насувалися на нього зусібіч, звужуючи лінію обрію. Однак капітан Немо неухильно йшов на південь.

— Куди він іде? — дивувався я.

— Куди очі дивляться, — відповів Консель. — Розіб’є собі лоба, зупиниться.

— Ну, я за це не поручуся! — сказав я.

I, говорячи відверто, сповнена небезпек експедиція припала мені до душі. Не умію висловити як слід моє замилування величною красою полярних країв! Льоди набували величних форм. То перед очима поставали ансамблі східних міст із мінаретами і мечетями. Не встигла уява сприйняти цю картину, «а вона уже розпадалася, і на цьому місці поставало місто в руїнах! Видіння міняло барви: під косими променями сонця, що заходило, усе вдягалося в пурпур і золото; і раптом сіра завіса туману застеляла обрій, і усе щезало в сніговій завії! Раптово, з усіх боків, лунав пекельний гуркіт, обвали, зіткнення крижин — і декорація мінялася, як пейзаж у діорамі! Якщо в той момент, коли порушувалася рівновага льодів, «Наутілус» виявлявся під водою, гуркіт обвалів передавався крізь водне середовище з жахним наростанням, і падіння крижаних гір породжувало небезпечні вири в самісіньких глибинах океану. Тоді «Наутілус» жбурляло з хвилі на хвилю, і він поринав носом, як вітрильник, захоплений бурею на морі.

Часто, замкнені в льодах, ми не бачили виходу; але, керований своїм дивовижним інстинктом, капітан Немо за найменшими ознаками виявляв рятівні тріщини в льодах. Тонкі струмки синюватої води, що борознили крижані поля, указували йому шлях. І він ніколи не помилявся у виборі дороги. Безсумнівно, йому вже доводилося плавати в льодах антарктичних морів!