Себастьян Фолкс - Пташиний спів

— Я дуже рада, що ти захотів побачитися. Приємно, що ти прийшов. Не хвилюйся щодо моєї рани. Я знаю, це виглядає жахливо, але шрам уже не болить.

Вона боязко говорила далі, Стівенові в спину. Він повільно опановував почуття, які вирували всередині. Її голос заспокоював.

Він зібрав усі свої моральні сили і крок за кроком повернув контроль над собою. З полегшенням — та навіть з деякою гордістю — витиснув нарешті хоч якийсь звук зі свого горла та повернувся до неї. Він почав говорити про якісь пусті речі, як і вона.

— Мені пощастило випадково зустрітися з твоєю сестрою. Вона була дуже доброю до мене.

Він зустрів її погляд та сів за стіл навпроти.

— Мені відняло мову на якийсь час. Вибач. Мабуть, я поводився дуже грубо.

Ізабель простягла правицю через стіл. Стівен узяв її обома руками, потримав коротку мить. Він не довіряв собі, а тому відпустив її.

— Ізабель, можна мені склянку води?

Вона всміхнулася.

— Дорогий мій, Стівене, звичайно. Там у кутку на столі глечик. Налий собі. Потім ти обов’язково маєш випити англійського віскі. Жанна купила сьогодні спеціально для тебе.

— Дякую.

Стівен підійшов до стола. Випивши склянку води, налив трохи віскі. Його рука трохи тремтіла, але коли він повернувся до Ізабель, то зміг примусити себе посміхнутися.

— Ти залишився живим, — сказала вона.

— Так, залишився, — він витяг цигарку з портсигару, який тримав у кишені куртки. — Війна триватиме ще рік, може довше. Я вже майже не пам’ятаю, яким було життя до неї. Ми — ті, хто вижив, — про це не думаємо.

Потім він розказав, як двічі був поранений і як одужував обидва рази. Їх розмова здавалася йому доволі сухою, і це його тішило.

Ізабель сказала:

— Сподіваюся, тебе не дуже вразив мій вигляд. У порівнянні з іншими мені ще пощастило.

— Мене це не шокує. Бачила б ти те, що бачив я. Проте я не буду розказувати про такі речі.

Він згадав про чоловіка, обличчя якого розкрилося від кулі з гвинтівки. На ньому утворився правильний трикутник з вершиною посеред лоба та двома іншими кутами на лінії підборіддя з обох боків. Залишилася половина одного ока, але більше ніяких рис не було, крім кількох зубів; решта обличчя просто вивернулася плоттю назовні. Солдат залишився при тямі; він навіть чув та виконував те, що казав йому військовий лікар. Так що у порівнянні з ним рана Ізабель була нісенітницею.

Та Стівен брехав. Рана таки шокувала його. Він поступово звикав до нестачі світла і тепер бачив, що на лівій скроні шкіра натягнулась і через це постраждала форма ока. Та вразила його не серйозність травми, а відчуття непристойної близькості. Її шкіра та кров відкрили йому такі речі, які не змінить ніякий вибух металу.

Зрештою, коли вони досягли якогось порозуміння, вона розповіла, що з нею сталося. Про їх життя у Сен-Ремі та інших місцях, де вони побували, вона згадувала дуже коротко.

— Я повернулася у Руан, до батьків. Там я ніби знову стала дитиною — тільки без тієї невинності та широких можливостей попереду. Вони проявили доброту та прийняли мене назад, але я все одно відчувала себе ніби в тюрмі свого переступу. Ти можеш уявити? Це як повернення назад, аби почати все спочатку після поганого вчинку.

Пізніше батько м’яко почав розмову про моє повернення до Ам’єна. Я спочатку не припускала, що він серйозно. Я гадала, що Азер не захоче мене більше бачити, вже не говорячи про здійнятий скандал. Але мій батько вміє домовлятися. Він усе вирішив, так само як влаштував колись наше весілля. Він привіз Лізетту та Грегуара до нас у гості. Я плакала від щастя, коли знову їх побачила. Лізетта подорослішала і стала молодою жінкою. Вона мене вже не потребувала, але все одно поставилася до мене добре, хоча могла цього і не робити. А Грегуар благав, щоб я повернулася. Вони мене вмовили. Я повірити не могла, що мені можуть пробачити усе вчинене. Вони просто сказали, що це забуто. Мабуть, після втрати однієї матері діти зробили б що завгодно, щоби не втратити другу. Вони пробачили мені. Пробачили, бо любили мене просто за те, якою я є.

Я дуже боялася зустрічі з Азером. Але дивна річ — він був присоромлений. Думаю, його принизив сам факт, що я пішла від нього до іншого чоловіка. Він був доволі лагідним. Навіть пообіцяв стати кращим чоловіком. Я не могла повірити у те, що відбувалося. І не мала жодного бажання повертатися. Проте прийняла це рішення тому, Що була нещасливою у батьківському домі, — і мій батько кмітливо це використав.

— І ти повернулася? — Стівен ніяк не міг второпати; не здавалося немислимим, або ж якусь частину історії Ізабель приховала.

— Так, Стівене, я повернулася. Не за власним бажанням, а через відсутність вибору. Щасливою мене це не зробило. Я пошкодувала про це рішення тієї ж миті, коли переступила поріг. Але тільки тепер знала, що більше не передумаю. Я мусила залишитися. Минуло кілька місяців, і мене прийняло те, що вони називають суспільством. Месьє та мадам Берар запросили на вечерю. Це було колишнє життя, а проте гірше. Мене врятувала війна. Може, саме цьому я ставлюся до неї філософськи, — вона торкнулася своєї шиї пальцями правої руки. Стівенові стало цікаво, який той рубець на дотик. —