Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

— Послухай-но, сину, — каже характерник Михасеві,— а скажи-но мені таке: хто ж се таки збудив тебе, як ото клята відьма нас жаб’ячим молоком напоїла?

— Таж бісурканя ота мала, — каже Михась. Та й розповів, що то йому за сон приснився.

Зглянулися запорожці поміж собою.

— То скільки ж їй год? — питається Обух.

— А як і мені отсе!

— Золота якась дитина! Таланить же тобі, козаче…

Михась і пирхнув.

— Таланить!.. — каже. — Який там талан — баба вона і єсть баба… нема за що й балакати!

— Та воно так, — озвався Богун. — Тільки ж відкіля того люда в Січі візьметься, коли з жіноцтвом діла ми не матимемо?

— А що?

— Таж як усі козакувати стануть, то дітей не буде!

— Велике діло! — каже Михась. — А ми так учинимо: ото покозакував трохи, покозакував, а тоді пішов у капусту, знайшов там дитину — та й на Січ її вези! Просто все.

Як зареготалися запорожці, то аж птаство на болотах знялося хмарою.

— Ні,— каже Богун, — таки не скучиш із тобою, козаче!.. Значицця, у капусті знайшов — та й діла всього?

І головою покрутив.

— Ти, — каже Богунові характерник, — не кепкуй із хлопця! Забув, як співається ото про нас:

Славні хлопці, Пани запорожці! Побачили вони Чаплю на болоті. Отаман і каже: «Отсе ж, браттє, дівка»! А осавул каже: «Я з нею кохався»! А кошовий каже: «А я й повінчався»!

— Тож бо й воно, — каже Богун. — Бо є на Січі козаки, що того зілля й разу не нюхали, хоч до сивого пелеху вже дожили!

— А що, — питає Михась, — не в капусті хіба дітей знаходять?

— Ні,— каже Богун, — в капусті їх нема…

— А де ж їх шукати?

— А шукати не треба… лелека принесе! То лови бігом, поперед сідла саджай і в Січ вези…

— А-а, — каже Михась, — то їх бусли носять! Так он чого тая бісурканя сміялася з мене…

Обух і споважнів.

— Виростеш, сину, — каже, — то, може, розберетеся з нею за сеє діло та щось гарного утнете… Не проста се дівчина, а Дажбожим знаменням значена, — така раз на віку трапляється! Не прогав же її, а то всеньке життя щастя не матимеш…

— А гожа? — питає Михася Богун.

Думав малий козак, думав та й каже:

— Коси такі, мов золото щире…

— І все?

— Та забувся вже… не в пам’ятку мені воно!

Богун і рукою махнув.

— Дівка його три рази з халепи витягла, — каже, — а він і лице її забув! Ото козак…

— Добре, — каже характерник, — годі балакати… коней підпасли, то гайда! До переправи ще шмат дороги.

Ночували вони у Переяслові, а вдосвіта були вже знов на конях. Як дісталися на Дніпровий берег, то спинив характерник свого жеребця і каже:

— От і приїхали…

Звивався в тій місцині Дніпро крутою дугою, огинаючи півострів, де виднів монастир і хати, розкидані круг нього. Де-не-де скелля стриміло коло берега, а далі вал тягнувся, та такий давній, що вже й хабуззям поріс. До руського берега було тут геть близько, та й дно плитке,[59]— як придивився Михась, то побачив, що тільки на бистрині доведеться коням пливти.

— Отсе, — каже характерник, — давній брід, що ним ще половці переправлялися та шеремети… Пролито ж тут нашої крови!

Та й рушив конем у воду, а за ним Михась із Богуном. Як дісталися на правий бік, то Богун і питає:

— А що, в Трахтемирові станемо?