Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

class="book">— Еге ж, — каже Богун. — Як зачув князь Ярема за орду, то попросив у нас помочи. Тільки отаманом над ними Скубрій, а я їду з листами до митрополита в Київ.

— А що, — питає характерник, — у Січі нас так і вважають злодіями?

Спохмурнів Богун.

— Хто вважає, а хто й ні…— каже. — Та дідько їх бере — як приведете правдивого гетьмана, то зніме він із вас цю ганьбу!

— Дай, Боже, щоб так сталося… — замислено каже Обух.

Михась тут і позіхнув.

— Оце, — каже, — як упаду спати, то і з горлача не збудите мене!

— Ну, то ходімо до мене, — каже Богун.

Та й повставали зі столу і подалися до тої хати, де його стація[57] була.

Хоч і зморився Михась, та кепсько йому спалося. Знай крутився та перевертався з боку на бік, а допіру заснув, як чує, трясе хтось його за плече.

— А що? — питає малий козак.

— Вставай, сину, — каже йому характерник.

Зирнув Михась, коли ж надворі глуха ніч.

— То ще ж ніби й рано!

— Їхати треба хутчій… прознали за нас кляті ляхи!

Михась тут і зірвався на ноги. Не питав більше нічого — засідлали вони коней та й вивели з двору.

— А Богун де?

— Тут я, — каже той, держачи жеребця за гнуздечку. — 3 вами поїду!

— А що ж скоїлося?

— Вернулася вночі хоругва, що ходила ото на татар. Орди вона не здогнала, та здибався їй гонець од князя Яреми з листом до намісника… А в тім листі знаєш що?

— Ні,— каже Михась, позіхаючи.

— Звелів князь усім хоругвам ловити вас і в лика брати як первих ворогів шляхетського стану і Річи Посполитої!

Михась аж підскочив.

— А бий тебе сила Божа! Се клятий Барабаш виказа йому приніс, не хто й інший!

— Так отож! — каже характерник. — Тікати треба хутчій, поки не взяла нас ляхва! — І до Богуна: — Кудою поїдемо?

Той подумав.

— Брамою не виїхати, бо ляська сторожа там стоїть… Хіба хвірткою промкнутися!

— А де се?

— Ходіть же зо мною, — каже Богун, — та нишком!

Вивели вони коней із двору та й простують вулицею. Тихо кругом, тільки цвіркуни сюрчать у дерезі. Іде Михась і позіхає, аж рот роздирається, — ту ніч сливе й не спав, а це знов збудили його ще вдосвіта. Як ось завернув Богун убік і спустився під вал. Пововтузився там трохи та й одчинив здорову хвіртку, що провадила за кріпость.

— Хутчій, — каже, — та по одному!

Вимкнулися вони за вал, а тут стежина вузька понад кручею. Ідуть коні та й хоркають — внизу річечка біжить, а далі комиші, що й ведмідь сховається у них. От одійшли вони подалі, Богун і каже:

— Ну, тепер верхи!

— А шлях ти знаєш крізь ці болота? — питає характерник.

— Знаю… за мною їдьте!

Тут чийсь жеребець і заіржав. Покотилася луна долиною, а з кріпости відразу чатовий озвався:

— Вердо?![58]

— Гаття! — крикнув Богун.

Рвонув гнідий із місця учвал та й помчав, як вихор. Загаласували в кріпості, заметушилися, бахнув хтось із мушкета раз і вдруге. Та вже запізно було — гнали запорожці крізь болота, й тільки вітер свистів їм у вухах.

Аж пополудні вибралися вони з тих мочарищ. І коні, й вершники забрьохані були багном, що й не впізнати одне одного. Як виїхали у поле, то Михась і каже:

— Щоб я ще раз їхав тими болотами, то нехай мене чорти вхоплять! Що замурзавсь, мов порося, а ще й комарі покусали, мов цуцика.

— Ого, сину, — каже характерник, — ще й не те буде! Як будеш козакувати у Великому Лузі, то годуватимеш їх що день Божий…

— Спинитися треба, — каже Богун. — Геть коні потомилися — насилу ногами переступають…

От стали вони коло якоїсь річечки, розсідлали жеребців і пустили їх пастися. А самі їдла дістали з тороків, посідали та й обідають.