Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

містечко, та зусібіч валами обсипане. На ринку комори стоять і корчма чимала.

Заходять вони до корчми, а там кількоро ляхів сидить.

— А се що за люде? — питає один у Богуна.

— Наші, пане наміснику, — каже той.

Ззирнулися ляхи поміж собою.

— Бач, пане Ястшемський, — каже намісник якомусь ляшкові,— у сім краю й дітлахи оружжя носять! Як із такого малку звикло воно верхи їздити і шаблюкою орудувать, то що ж буде, як до зросту дійде?

А той пива хильнув та й каже:

— А що… другий Наливайко буде, як не гірш!

Сіли козаки оддалі за столом. Як ось і корчмарка до них біжить. Була то юна молодиця, радше на дівчину схожа, хоч і в очіпку.

— А що, — питається, — ясновельможні пани хочуть?

— Ясновельможні,— каже їй Богун, — хочуть їсти й пити… Давай усе, що маєш, бо голодні дуже!

— А мені,— каже Михась, — меду звари!

Зиркнула на нього корчмарка.

— А не багацько ти хочеш, дитино? Малий ти ще мед пити!

— Ти, Христю, не балакай отсе, — каже Богун, — а сповняй, що тобі сказали! Сей козак у нас за курінного зараз, то щоб не звелів нагайками всипати по тому місцю, відкіля ноги ото в тебе ростуть!

Пирхнула корчмарка та й побігла у другу хату. А Михась і питає в Богуна:

— Ото ти того ляшка намісником назвав… а що воно таке?

— Се, — каже Богун, — у ляських хоругвах є ротмістр… як ото в козаків курінний отаман! Але номінуються на ротмістра такі вельможні пани, що й на коня ніколи не сідали… тільки пити та гуляти вміють! То сповняє за них тую службу намісник, з бувалих вояків.

— Ба!.. — каже Михась.

Як ось і корчмарка підскочила. Поставила на столі глека з варенухою, а перед Михасем кухоль меду.

— Коли ваша ласка, пане отамане! — каже йому. — І даруйте, що нечемне слово мовила.

— Нехай Господь тебе спасе, дочко, — каже тоді малий козак. — Іди собі з Богом, а я тобі прощаю!

Тут зареготалися не лише Обух із Богуном, а й ляхи, що чули все теє.

— Звідкіля се він тут узявся такий, Богуне? — питає намісник.

— Із Січи, — каже той.

— Воно й видно… гонору хоч одбавляй! — Й до Михася: — То ти козацького коріня?

— Угу, — каже той.

— А батько ж твій хто?

Насупився Михась.

— Батько мій під Кумейками поліг. А дід із січових козаків був!

— А звали його як?

— Чурай.

— A-а, — каже хтось із ляхів, — чули… За Наливайківщини чимало він нашої крови пролляв!

Похитав головою намісник.

— Отакі вони всі тут, — каже. — Виріжеш їх до ноги, аж глянь — за десять год знов уродиться сього насіння, що й не злічити!

От випили козаки по чарці, то Богун і каже:

— А ми як зачули, що орда переправилася на руський берег, то й погнали за нею трьома куренями. Була в мене думка перейняти вас та до Києва допровадити. Як же ж за вами і слід захолов! Приїжджаємо до Кодака, а тамтешні козаки і кажуть, що зловили вас ляхи у Чорній балці…— Глянув Богун на Михася й похитав головою. — Але ж і шибеник ти!

— Та й себто? — питає Михась, наминаючи ковбасу.

— А хто панові Гродзицькому вуса чорнилом намалював, га? А булаву над ложем повісив, що замалим і друге око йому не вибила?

— А що, — питає Михась, — кепсько хіба вийшло?

— Та ще й як лепсько! — зареготався Богун. — Вже за теє всі козаки на Самарі балакають, а Січ, либонь, аж гуде од тої звістки! Одного не второпаю: як же ви з тої кріпости видосталися?

Обух і розповів за все, що з ними в дорозі було. Як ото скінчив, то Богун і каже:

— Дивнії ж діла твої, Дажбоже! Не думав і не гадав я, що стільки нечисти в Україні водиться…

— На те, — каже характерник, — й козаки, щоб нечисть воювати! Якби нечисти не було, то й козаки звелися б. Жили б на сій землі писарі нікчемні та гречкосії вбогі, що тільки плодитися вміють, мов ті зайці…

— Та воно й правда! — каже Богун.

— То ти тут з козаками? — питає характерник.