Максим Іванович Кідрук - Не озирайся і мовчи

Dreams of the past as the old ways are done.

Oh, there is beauty and surely there is pain

But we must endure it to live again.

Iron Maiden. Out Of The Shadows, 2006[37]

Активні пошукові дії тривали місяць. Наприкінці червня, не досягнувши результатів, поліція припинила розшукувати Марка Грозана.

До Львова ніхто не поїхав. Віктор та Яна навіть не розпаковували речей, повністю поринувши в пошуки зниклого сина. Коли стало зрозуміло, що ні власні зусилля, ні тиск на правоохоронні органи нічого не дають, Віктор вирішив звернутися до приватного детектива. Через три тижні детектив повернув завдаток і відмовився від справи, в якій не просунувся й на йоту. Марк Грозан безслідно зник. 20 травня, о 9:57, зайшов до ліфта на восьмому поверсі багатоповерхівки на Квітки-Основ’яненка, після чого наче крізь землю провалився.

Соня здогадувалася, що зникнення Марка якось пов’язано з ліфтом, одначе перейти до світу із застиглим сонцем не наважилася. Розповідати про свої підозри також не стала. Арсен підозрював, що дівчина щось знає, проте розговорити її не зміг. Соня шарілася, втуплювала в землю погляд і відмовчувалася щоразу, коли старий моряк озивався до неї на вулиці.

У липні Віктор усе-таки був змушений перебратися до Львова, інакше ризикував утратити роботу. Яна залишилася в Рівному. Віктор надсилав дружині гроші, і вона разом зі свекром продовжувала шукати. Без жодного успіху, певна річ.

Через півроку Яна Грозан вимоталася. Вона не змирилася, але більше не могла витримувати безкінечного тупцяння на місці. Усвідомлення власного безсилля заледве не довело її до втрати розуму, і в грудні 2016-го Віктор забрав дружину до Львова. Хоча ще довго потому жінка щовихідних навідувалася до рідного міста. Просто щоби бути ближче до місця, де востаннє бачила Марка.

Арсен Грозан переїжджати до Львова навідріз відмовився.

82

Підготовка тривала дев’ять місяців. Віктор Грозан почав із того, що обрав невеликий бар неподалік львівської квартири, в якій жив із дружиною. Упродовж жовтня-листопада 2016-го він ретельно вивчив прилеглі до бару вулички, відзначивши розташування всіх без винятку камер відеоспостереження, враховуючи камери на банкоматах, а також регулярно — раз на тиждень, переважно у п’ятницю — відвідував бар. На початку листопада чоловік став придивлятися до офіціанток і зрештою вибрав молоду чорнявку, яка, на його думку, найбільше потребувала грошей. Протягом наступних тижнів Віктор незмінно залишав їй щедрі чайові. Дівчина вирішила, що лисуватий незграба так залицяється, але від грошей не відмовлялася. Чоловік здавався їй не так щоби бридким, радше тюхтіюватим, загалом він не справляв враження надміру причепливого чи небезпечного.

На початку зими систематичні походи до бару на якийсь час припинилися. Натомість Віктор щоп’ятниці, скаржачись на погане самопочуття, ішов із офісу на три-чотири години раніше, заскакував у «Nissan» і щодуху мчав до Рівного. Щоп’ятниці в Артема Бродового на прізвисько Центнер у спортзалі 15-ї школи проходили тренування з баскетболу. О шостій чи сьомій вечора Віктор в’їжджав до Рівного, покидав машину під готелем «Мир», а тоді тинявся довкола школи, чекаючи на появу переростка. До кінця грудня він з’ясував, що тренування закінчуються між восьмою тридцять і дев’ятою вечора, після чого Центнер через парк Шевченка прямує до житлового комплексу «Lux House», в якому його батьки володіли пентхаусом. Тримаючись на віддалі, Віктор двічі — наприкінці грудня та в середині січня — простежив за десятикласником аж до елітної висотки, потім кілька разів пройшов той самий шлях, цього разу видивляючись місця, де немає камер та/або яскравого освітлення.

У п’ятницю, 20 січня, Віктор уперше озвався до чорнявки. Він запитав, чи дівчина не могла б йому допомогти — за винагороду, звісно, — й одразу зазначив, що йдеться не про надання інтимних послуг. Чорнявка не відповіла. Тоді Віктор пояснив: якоїсь п’ятниці до цього бару замість нього прийде інший чоловік, він сяде на те саме місце й буде приблизно так само одягнутий. Усе, що від неї вимагається: якщо раптом хтось цікавитиметься, сказати, що того дня в барі сидів він, Віктор, а не той інший чоловік. Дівчина знову промовчала. Грозан додав, що вона може не квапитися, пообіцявши зазирнути до пабу наступної п’ятниці.

Наступного тижня офіціантка підійшла й запитала про суму винагороди. Віктор запропонував п’ятнадцять тисяч гривень одразу та ще п’ятнадцять після того, як дівчина підтвердить алібі. Вони поторгувалися, загальна сума із тридцяти зросла до сорока тисяч, і чорнявка погодилася. Розраховуючись за віскі, Віктор непомітно передав їй конверт із авансом — чотирма десятками новеньких п’ятсотгривневих банкнот.

У вихідні Грозан знову був у Рівному, де зустрівся з Мовчаном. Григір довго віднікувався, твердив, що вони вже поквиталися, та зрештою, як і офіціантка, спокусився на Вікторові гроші й погодився. Протягом наступних двох годин однокласники обговорювали деталі майбутньої справи.

У неділю, вертаючись до Львова, Віктор Грозан заскочив до містечка Дубно за півсотні кілометрів на південний захід від Рівного. У Дубно колись був один із магазинів «Затишної кімнати», а також жив Вікторів боржник, власник невеликої СТО на виїзді з міста. Три роки тому Віктор позичив йому грошей, урятувавши від банкрутства. Грозан без зайвих слів пояснив, що йому потрібні номерні знаки, й показав аркуш із написаним від руки номером. Власник СТО лише мовчки кивнув.

Знаки були готові вранці наступного дня. Вікторів боржник передав їх до Львова зі своїм сином, який їхав на навчання.

Фактично, на цьому підготовка завершилася. Віктору залишалося втілити свій план у життя…

Невдовзі по першій у п’ятницю, 10 лютого, Григір Мовчан завів двигун свого автомобіля — «Mitsubishi Lancer» кольору стоун-ґрей — і вирушив до Львова. О 16:40 він поставив машину в домовленому місці — у глухому, закритому від сторонніх поглядів провулку — й без поспіху подався до бару, про який йому розповідав Віктор.

Грозан досидів на роботі до закінчення робочого дня, а потім поїхав додому. Він покинув «Nissan» там, де й завжди — на платній стоянці, — після чого пішки попрямував до бару. У руках він тримав чорну течку й дорогою ніби ненароком підставляв обличчя кожній зустрічній камері спостереження. Віктор Грозан з’явився в барі приблизно о 17:35. На ньому було темно-сіре вовняне пальто й твідовий кашкет. Кашкета чоловік не знімав, нібито соромлячись залисини. Григір Мовчан побачив його, проте вдав, ніби вони незнайомі.

Віктор спершу поспілкувався з барменом — достатньо довго, щоб переконатися, що той його запам’ятав, — а тоді сів за столик у глухому куті, куди не досягала жодна із трьох, підвішених під стелею закладу камер. За