Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

Зранку, трохи поспавши під звуки віддаленої канонади, спершу підключилася до лікарів, котрі переробили під медпункт церковні приміщення, потім — просто робила те, що скажуть. Прагнучи бути там, де найбільш потрібні руки. Тобто одночасно хотіла встигнути всюди. Ілля в цей час прилаштувався зі своєю милицею надворі, узявшись сортувати ліки — медикаменти несли й несли, навіть більше й частіше, ніж харчі. Протягом дня встигнули перекинутися лиш кількома словами, і ніхто не поскаржився на голод. Їсти зовсім не хотілося. Більше того: Алла подумки пояснила собі — гріх їсти, коли довкола стогнуть від болю й помирають люди.

Кілька разів дзвонив тато, і щоразу розмова довго не тривала. Йому досить було почути, де донька тепер і що її життю нічого не загрожує. Востаннє озвався під вечір, тоді ж сказав, прощаючись:

— Тримайся… Усі тримайтеся там…

Знову минула ніч, наповнена вибухами й вогнем із Майдану.

А коли почало спершу сіріти, потім — розвиднюватися, поряд із Аллою, ніби завжди тут сиділа, виринула Шапка. Зараз була простоволосою, кумедна шапочка десь поділася, шарф-арафатка тримався на шиї абияк, і коли Іра машинально провела ним по обличчю, після того лишилися сліди сажі. Очі палали, радісно, шалено іскрили, немов святкові феєрверки.

— Ідуть! — видихнула голосно.

— Хто? Куди? — не зрозуміла Алла.

Ілля підкульгав ближче.

— Що там таке?

— Вони йдуть! Біжать! Беркутівці, менти — усі! — Шапка досі не могла віддихатися. — Вистояли! Ніч простояли! Ранком підмога приїхала! Усе! Вони тікають, Алчику! Вони тікають, тікають, тікають!

У єдиному пориві дівчата обнялися.

Міцно.

Алла не боялася надто сильно притиснути подругу. Біля них тупцяв дещо розгублений Ілля, не зовсім розуміючи, радіти з новини, повтореної не тільки Шапкою — чи визнати: радощів мало, бо люди загинули.

Багато людей.

Більше трьох десятків нарахували.

Він перестав шукати пояснень усьому навколо — і відразу стало легше.

Голова не зайнята дурним. Відбувається те, що ти бачиш. Лише це має значення. Ось найголовніше тлумачення подій, тож краще попуститися, уклинитися в процес, стати частиною єдиного цілого. Роби, що можеш і мусиш, нічим іншим обтяжувати себе не слід.

Кілька разів Птаха думав, що все, кінець настав, і вирішив не геройствувати. Хай потім хто як хоче, так і оцінює. Головне в цій ситуації домовитися з собою, і перед собою ж бути чесним. Полягала відвертість у небажанні ані померти, ані зловити кулю, гумову чи справжню, у ногу, плече чи шию, ані втратити око. Щиро не хотілося потрапляти під битки, кастети й носаки тітушок, опинитися на підлозі автозака, у камері, лежати на лаві підсудних. Саме лежати: Птаха не раз бачив по телевізору, як затримані повстанці, побиті до півсмерті, не можуть сидіти перед судом, не кажучи про те, аби триматися на рівних.

Богдан Пташук був готовий далі не йти з Майдану. Підносити й кидати бруківку, робити «коктейлі Молотова», зміцнювати барикади, ходити на пікети, допомагати переховувати поранених. Йому вже не потрібні були приклади старших, досвідченіших товаришів, будь то Ігор Щербань чи хтось інший. Птаха не називав і не відчував себе героєм, щиро вважаючи: він просто має бути тут і тепер, бо кругом відбувається щось неймовірно важливе, визначне, епічне. І брати участь у подіях — не обов’язок, а звичайна за таких обставин справа.

Але героїчно помирати він не готувався.

Навіть не знав, хто зі старих, нових майданівських знайомих чи незнайомих був готовий до смерті. Самураїв і камікадзе не бачив та не знав. Хоч вони могли бути десь поруч і, напевне, проявлять себе, якщо вже не проявили.

Тому, коли в ніч із боку Європейської площі увірвався броньовик, таранячи хистку, як виявилося, барикаду на фоні палаючого Будинку профспілок, Птаха зрозумів — це не кіно про війну. Усе справжнє: струмені водометів, беркути, кров, вогонь, БТР, сполох із дзвіниці Михайлівського, крики. Метро зупинене, наступ іде з усіх боків, Майдан оточений, і доведеться лягти чи під кулі, чи під колеса військового транспортера. Не хотілося, та паніки не відчував. Навпаки, розум працював на диво чітко, лишався холодним, і Богдан, зупинившись у серці гуркотливого хаосу, завмер, мов степовий бабак, і почав прикидати, як і куди ліпше шаснути, аби втекти, урятувати життя, сховатися.

Власних думок і намірів зовсім не соромився.

А потім побачив, як хтось, невидимий у змішаній із димом темряві, вогнем зупинив броньовик.

Бойова машина спалахнула з двох сторін, смикнулася, завмерла — і почала здавати назад під сотні переможних криків, злитих в один, злий та радісний водночас. Птаха теж закричав, навіть підстрибнув на місці,