Юрій Михайлович Канігін - Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

все, що будь-коли бачило людство, включаючи криваві походи татаро-монголів. Натхненником і організатором цього спектаклю'' була більшовицька партія, реальна історія якої прихована від людських очей.

Вас учили патентовані професори-історики (в Україні їх називали «брехунцями»), що предтечею «рідної нашої партії» були робітничі гуртки Точиського (Одеса), Федосеева (центр Росії) та інших революціонерів. Ніякі це не гуртки, а центри, керовані організацією «Ад», що жила і діяла за канонами «катехізису» Нечаева:

«Містифікація — найкращий і майже єдиний засіб привести людей до революції»;

«Достатньо убити пару мільйонів, і колеса революції будуть змащені»;

«Наш ідеал — жахливе, абсолютне, всеохоплююче і нещадне знищення».

Отже, на початку творення більшовиками світу було слово — слово із статутних засад «Аду», слово сатани. Тут, в «Аді», — коріння російської соціал-демократії.

Згаданий Федосеев — член «Аду» — зобов'язався отруїти свого батька для поповнення каси організації за рахунок його спадщини. А чому більшовики так високо підносили Чернишевського? Бо він — учасник цього руху. «Нічого страшного, — писав Микола Гаврилович, — якщо нам доведеться пролити втричі більше крові, ніж пролила Французька революція. Що поганого було б, якби нам довелося вбити сто тисяч селян?» Не в три, а, вважай, в триста разів більше пролили крові більшовицька революція і пов'язані з нею війни, репресії, колективізація і т. д.

Сьогодні комуністи досить обережні у визначенні своїх цілей: «Які там убивства — Боже борони! Який там «Ад»?! Який там монгольський безкрай?»

Та й за Сталіна про ці лівоарійські витоки більшовизму, про «Ад» було заборонено навіть згадувати. Лише через 93 роки після заснування «Аду», в 1965 році, у збірнику «Революційне підпілля Росії» почали з'являтися дуже обережні судження про цей «гурток» — попередник РСДРП — ВКП(б) — КПРС — КПРФ — КПУ.

Від автора:

У листопаді 1995 року мені зателефонував Надзвичайний і Повноважний посол Монголії в Україні Г. Ердене. Поздоровив з виходом цікавої, на його думку, книги «Путь ариев» (перше видання) і передав привіт із Монголії від Ш. Чулуун-батора, колишнього мого аспіранта, про якого в книзі є неодноразові згадування. Подякувавши послові, я одразу ж подзвонив Ш. Чулуунбатору, до якого, виявляється, дійшла книга «Путь ариев».

— Дорогий Шаравине, — запитав я його, — чи не образливо тобі було читати розділ про татаро-монголів і їхній кривавий похід на Русь?

— Історія є історія, — була відповідь. — Різні за змістом епохи бували в житті будь-якого народу. І потрібні різні оцінки…

Справді, потрібен конкретний підхід. Немає народів у принципі «поганих» чи «хороших», «добрих» чи «злих». Усі люди — брати. Це біблійне. Не лише в часи «темного» XIII століття, але і в нашу «освічену» епоху окремим народам чи масам людей вдавалося нав'язати ідеї про свою особливість, зверхність над іншими. Але все минає. «Не слід ототожнювати людину зі злом, яке буває в ній», — казав св. Іоанн Кронштадтський. Ці слова можна віднести і до народу.

Не можна виключати історичну пам'ять, як не можна не враховувати і сучасних реалій міжнаціональних відносин. А то що ж виходить: ми, українці, все піклуємося про те, щоб бути більш толерантними до північного сусіда, а звідти, з півночі, долинає: «Україна і Білорусія взагалі не є окремими націями…

Я вважаю, наприклад, що українська мова… це діалект російської, такий самий, припустимо, як московська вимова чи сибірський діалект… Питання має ставитися не про інтеграцію, об'єднання, а про повернення цих земель до складу Російської Федерації… Це має бути покладене в основу нашої зовнішньої політики» [Наша газета. — 1996. — 20 апреля]. Так «вважає» не рядовий громадянин, а екс-віце-спікер російської Думи М. Юр'єв. Автор цих слів, напевно, начитався добірок з українофобської книжки В. Леніна «Про походження українського сепаратизму».

Не будемо принижуватися до коментарів цих і подібних до них словесних потуг, що нерідко доносяться до нас із Москви. Закінчимо наші роздуми про панмонголізм тим, з чого почали: ми не претендуємо на істину в останній інстанції, не ставимо себе на одну дошку з істориками-дослідниками. Ми винесли на суд читачів версії. Їх не варто відкидати з порога. Їх потрібно перевірити. Як писав М. В. Гоголь, дива трапляються на світі, рідко, але трапляються.

«АРІЙСЬКИЙ» ГІТЛЕРИЗМ

…Да, люди произошли от обезьяны. Но не немцы! Мы, арийцы, являемся прямыми потомками гипербореев — полубогов гигантского роста, живших на севере, обладавших недюжинным умом, нечеловеческой силой и совершенной наружностью.

Л. Розенберг

ДИВИСЬ У КОРІНЬ

Германия, Германия! Превыше всего.

Гимн нацистов

— Аналіз «германського фактора» не менш важливий для розуміння Русі-України, всієї її історії, ніж аналіз єврейського чи монгольського. У вашій літературі часто вживають такі терміни, як «пангерманізм», «панславізм». Однак ніхто з авторів серйозно їх не досліджував — у всякому разі, у відкритих публікаціях. Складається таке враження, що історики, філософи, соціологи соромляться ретельно проаналізувати численні висловлювання фашистських ідеологів і етнологів стосовно України, Росії, слов'янства взагалі, або ж такі витвори гітлерівців як «Хартія СС», план «Ост» (план «онімечення східних земель») та ін.

Між Руссю-Україною (слов'янами) і германцями протягом всієї історії було не тільки ствробітництво, а й суперництво, яке часто переростало у ворожнечу. У Велесовій книзі є такий запис: «Ось готи прийшли в степи наші, творячи зло» Звичайно ж, суперництво виникало не тільки з приводу територій (так би мовити, географічного простору), а й щодо місця та ролі відповідного народу в культурно-цивілізаційному процесі Європи. Саме з цього приводу вже згадуваний нами філолог-славіст О. О. Потебня з гіркотою зазначав: «У слов'янських землях ненавидять німецьку освіченість, тобто майже всю освіченість, яка є там»[Потебня А. А. Мысль и язик.—С. 178]. Німецькі інтелігенти добряче «попрацювали'», приписавши значну частину слави Русі-України германцям. На «неприємне звеличення своєї національності, яке дозволяли собі німецькі письменники», не раз, слідом за М. Ломоносовим, вказували й російські історики [Див., напр.: Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — Юг. Т. —С. 9, 214].

Один з головних теоретиків гітлеризму К. Хаусгофер безустанно наголошував: «Необхідно повернутися до першоджерел, тобто підкорити Південно-Східну Європу: Карпати, Україну і йти далі на Кавказ, Алтай, Туркестан, Памір, Гобі і Тибет. Ці території є серцем Землі. На Джомолунгмі, Білусі, Ельбрусі повинні бути встановлені наші штандарта [Zeitschrift fur Geopolitik. — 1940.—№ 3. — S. 9].

Якщо уважно проаналізувати сказане, то стає зрозуміло, що йдеться насамперед про духовне панування над Євразією. Германаріх, Барбаросса, тевтонські рицарі, Фрідріх Великий, Бісмарк, Гітлер — всі вони не тільки турбувалися про розширення «життєвого простору для власного народу, а й спрямовували свої погляди далеко на Схід, до самих Індії та Китаю. Вони мріяли в променях німецької