Володимир Кирилович Малик - Горить свіча

— Браття! Нойони! Монголи! Чорна звістка перериває наш переможний похід до Останнього моря: помер великий каан Угедей! Лаштуйте коней до зворотного походу! Повертаємося зі славою додому! Ідемо новим шляхом, де ще у тиші й достатку дрімають ситі городяни, де по селах вдосталь для моїх доблесних воїнів хліба і м'яса, а для коней — корму. Ідемо понад Туна-дар'єю[111] на раців[112], болгарів, валхів, а потім через кипчацькі степи, — а вони навесні якраз зазеленіють, — на Тан та Ітиль! Ідіть — і не затримуйтесь! Завтра вирушаємо!

Всі пішли.

А він стояв і думав. Як вчасно помер каан Угедей! Як вчасно надійшла до нього ця печальна звістка! Вона, як мечем, в одну мить розрубала всі його сумніви і вагання…

Від села до села, від міста до міста полетіла радісна вість: Батий повернув назад.

Першим із вінценосців дізнався про це Бела. Переконавшись, що це правда, він залишив острів, на якому рятувався, і поспішив до своєї розтерзаної столиці Естергома.

З Угорщини вість перекинулася в Словаччину, Моравію, Чехію, Польщу. Долетіла вона і до Галицького та Київського князівств та до князів, що знайшли в Польщі притулок. Данило Романович попростував до Галича, щоб самому побачити страшні руїни своєї столиці. Його брат Василько Романович повернув до Володимира, а Михайло Чернігівський, що зовсім зубожів і постарів за часи лихоліття, з великою сім'єю, нечисленною челяддю та двома чи трьома десятками гриднів потягнув до Києва — свого останнього князівства. Їхати йому було далеко. Пробирався майже безлюдними дорогами з острахом. Всюди — спалені міста, розорені села. Поля позаростали бур'яном. А серед бур'янів та на згарищах міст — обглемедані звірями та здичавілими собаками людські кістяки.

— Свят, свят, свят! — хрестилася княгиня. — Куди ми їдемо! Боже мій!

В Луцьку їх перестріли монголи. Дізнавшись, що перед ним князь київський, даругачі сказав:

— Можеш їхати далі, коназ. Збирай людей — хай бесерменам[113] платять ясак[114]: і мал — податок за землю, і купчур — за скот, і мит — з торгівлі, і тамгу — з ремісників, і ямне — дорожній податок, і подушний, і посошний, і мимоїжджий, і становий, і поклінний, і помийний, і покормний, і ратний, і податок ханської ловитви… Бо земля знелюдніла — ні з кого зараз брати… Їдь!

Дивний татарин!

Князь не все второпав, що говорив даругачі, але зрозумів, що їхати далі можна, і через Житомир та Білгород попростував до Києва.

Білгород, літня резиденція пращура, Володимира Святославича, на Ірпені, стояв пусткою — жодної живої душі. Все спалене, зруйноване, знищене. Подорожніх тут застала ніч, але моторошна тиша і трупний запах, що ще й досі висів у повітрі, змусили їх швидше залишити місто. Переночувавши в лісі, вранці рушили до Києва.

Коли показалися високі дзвіниці храмів і київські заборола, князь Михайло перехрестився і заспішив.

— Швидше! Швидше!

Але стомлені коні не хотіли поспішати, і невелика валка під'їхала до Білгородських воріт лише опівдні. Ворота були розбиті, дорога до них почала заростати бур'янами.

З придорожніх кущів виткнувся якийсь обірванець. Побачивши озброєних вершників, кинувся тікати, та гридні затримали його і привели до князя.

— Чого тікаєш? — спитав Михайло.

— Злякався… Думав — мунгали, — відповів обірванець. — Аж, виходить, свої.

— Скажи, даругачі у Києві є?

— Немає.

— А баскак?

— Баскак Куремса[115] сидить у Каневі. А сюди присилає своїх бесерменів…

— А хто ж тут за старшого?

— Боярин Дмитро.

— Боярин Дмитро? То він живий? — вигукнув вражений князь. — Оце так новина! А де його знайти? Київ же сплюндрований, як і інші міста…

— А де йому бути? Звичайно, вдома. Його дворище збереглося. Одно з небагатьох…

— Ось як! Тоді — рушаймо! Спасибі тобі, чоловіче! За якийсь час валка під'їхала до двору боярина Дмитра.

Князь кинув поводи гридневі і загрюкав у ворота.

Ворота відразу розчинилися, ніби його тут давно ждали.

Боярина Дмитра князь упізнав відразу. Хоч і схудлий, посивілий, він був такий же міцний, широкоплечий, як і раніш. Стояв посеред двору, біля колодязя, і дивився, як молодий челядник шкреблом, солом'яним віхтем та водою, яку набирав з корита ковшиком, чистив коня.

На скрип воріт Дмитро повернувся. Довго вдивлявся в прибулого, а тоді, впізнавши, кинувся з розпростертими руками наперед.

— Княже! От несподіванка! Яким побитом?

Вони обнялися, почоломкалися.

— Птахи не повертаються до розорених гнізд, а люди повертаються. От і я повернувся. Та не сам, а зі всім родом. Приймай, боярине. Якщо маєш чим, пригости, бо ми з дороги і голодні, і зморені. І дай притулок, поки я влаштуюся на княжому дворі.

— На княжому дворі все спалено, княже. Одні стіни кам'яні стоять.

Михайла ця звістка приголомшила.

— Як? Так-таки нічого не лишилося?

— Та ти не хвилюйся, княже. Попервах зупинишся у мене — шматок хліба знайдеться. А там подумаємо, як далі бути.

— То, може, який монастир уцілів? То я там знайду пристановище.

— Жоден не вцілів. Все розграбили, сплюндрували, кляті. Лавра стоїть пусткою. Більшість братії монастирської загинула, захищаючи свою обитель. Решта, коли несила було триматися, заховалася в печери. То нечестивці запалили при вході багаття з сирого дерева, напустили в печери диму, вихід засипали землею, і всі, хто там був, подушилися.

— Боже, Боже! — прошепотів Михайло. — Який жах!.. Що ж мені робити? Невже в усьому Києві не вціліло жодного порядного будинку для мене та моєї родини?

Дмитро на мить замислився. Потім пальцями постукав себе по лобі.

— Не все понищили безбожники… Пам'ятаєш, княже, загородній двір на Песовому острові, що на Дніпрі? Так ось він зберігся. Татари побоялися перебиратися туди по тонкому льоду, щоб не потопитися. От челядь і зберегла все — і худобу, і коней, і рибальські снасті. Можеш там, якщо не знайдемо нічого кращого, зупинитися.

Михайло зрадів.

— Це якраз те, що треба!.. Я хочу поїхати — побачити.

— Ну, чого ж поспішати? Пообідаємо, чим Бог послав, — я зараз скажу челяді, щоб приготували щось, — а тоді можна і поїхати.

Він наказав гридневі відчинити ворота. На подвір'я почала заїжджати змучена, обпалена сонцем, бита дощем і вітрами князівська валка. З переднього воза, відхиливши полог будки, виглянула княгиня Олена.

Дмитро вклонився, подав руку, допоміг зійти з воза.

— Княгинюшко наша! Жива-здорова! Милості прошу до господи!

Після скромної трапези князівська родина розташувалася на спочинок у боярських хоромах, хоч і пограбованих, але вже чистих, охайних; гридні і челядь відправилися в людську, а князь забажав зразу ж оглянути Київ та побувати на Песовому острові.

Вирушили на свіжих боярських конях: князь, боярин