Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

ти, скотино лінива! Знову недотягуєш! Це вже тобі просто так не минеться!

Люсі, застогнавши від відчаю і втоми, знесилено опустилася на лавку.

Ось до ваг підійшла жінка, яку Сембо називав «місіс Кассі». Вона виступила вперед і, зневажливо усміхаючись, поставила свій кошик на ваги.

Легрі так само з насмішкою і водночас проникливо подивився їй просто у вічі. Її погляд був твердим, вона сказала йому щось по-французьки, дуже тихо. Ніхто не зрозумів, що саме вона сказала, але всі побачили, як змінився після її слів вираз обличчя Легрі. Він замахнувся, але вона зміряла його зневажливим поглядом, і він опустив руку. Кассі повернулася і поволі вийшла з комори.

Легрі покликав Тома.

— Пам’ятаєш, Томе, коли я тебе купував, то казав, що ти мені не для того потрібен, аби працювати на звичайній роботі. Слухай, отримуєш підвищення — будеш наглядачем, як Сембо і Квімбо. От зараз і починай виконувати нові обов’язки. Відшмагай для початку оту жінку. Ти ж бачив, як це робиться. Впораєшся?

— Вибачте, господарю, — сказав Том, — Не змушуйте мене цього робити. Я до такої роботи не звик, ніколи таким не займався… Та я й не зможу, рука не підніметься.

— Тобі доведеться ще й не до такого звикнути — у страшному сні не присниться! — ревів Легрі, хапаючись за ремінь. А потім як вдарить ним Тома по обличчю раз, і другий, і третій. — Ну! — сказав він, зупинившись, щоб перевести дух. — Відмовляєшся і далі?

— Відмовляюся, господарю, — відповів Том і витер рукою кров, що струменіла з його обличчя. — Я можу працювати вдень і вночі, до останнього подиху, але проти совісті своєї не піду нізащо, господарю.

Том завжди був покірним, поводився чемно, говорив тихим, м’яким голосом. Легрі думав, що з цього негра можна шнурки вити, що він — безхребетний боягуз. Але останні Томові слова перекреслили це хибне враження. Невільники аж охнули від здивування, нещасна мулатка стиснула руки і прошепотіла: «О Господи…», а всі решта завмерли, знаючи, що зараз гримне грім. І справді, Легрі розгнівався не на жарт.

— Ах ти ж скотино чорнопика! Ви чули? Совість йому не позволяє виконувати накази господаря! Та вам, худобі безмозкій, думати недозволено! Ти що, святим та божим прикидаєшся? Містер Том повчає господаря, що справедливо, а що ні! Кажеш, совість тобі не дозволяє відшмагати цю стару відьму?

— Не дозволяє, господарю, — сказав Том. — Вона квола і хвора. Хіба можна бути таким жорстоким? Я ніколи не погоджуся нікого бити. Ви, господарю, якщо хочете, мене вбийте, а на неї я руки не підніму. Мені легше самому лягти трупом.

Том говорив тихо і спокійно. Та в цьому голосі вчувалася нескорима воля. Легрі аж трусився від гніву. Він знав таких рабів, їх лиш могила виправить, та впасти обличчям у багно він не міг.

— Ах ти, страднику святий! Надумав вчити нас, грішних! Та ти, мабуть, забув, що у Біблії написано, то я тобі нагадаю: «Раби, коріться своїм господарям». А твій господар — я! Хто за тебе, пса паршивого, заплатив тисячу двісті доларів? Тепер твої тіло і душа — мої! — і Легрі копнув Тома в живіт.

Це спричинило неочікувану реакцію раба. Він випростався і, піднявши до неба залите кров’ю впереміж зі сльозами обличчя, гордо сказав:

— Ні, господарю, ви помиляєтеся! Душа не продається! Із тілом робіть, що хочете, а душа моя належить мені й Господу Богу! Вам до моєї душі зась!

— Зась, кажеш? — сказав Легрі, злісно шкірячись. — Зараз я тобі покажу… Гей, Сембо, Квімбо! Відшмагайте цього Божого пса, — ха-ха-ха! — та так, щоб він місяць рачки лазив!

Вмовляти цих двох не довелося — вони радо схопили свою жертву. Мулатка із жахом скрикнула, всі решта позіскакували зі своїх місць і проводжали Тома співчутливими поглядами. А він покірно дозволив повести себе на місце покарання.

Розділ XXХІV

Доля квартеронки

… і сльоза ось утискуваних,

та немає для них потішителя;

і насилля від руки, що їх гнобить,

та немає кому їх потішити…

І я похвалив тих померлих,

що давно повмирали,

більш від живих, що живуть дотепер…

Книга Екклезіястова (ІV, 1, 2)

Тієї ночі Том, стікаючи кров’ю, лежав сам в комірці коло майстерні, де очищали бавовну. Комірка була завалена всіляким непотребом: поламаними інструментами, відходами від бавовни та іншим мотлохом, який сюди скидали вже багато років поспіль.

Ніч була задушлива, сира. Комарі кусали просто в рани, мучила спрага — найстрашніша з усіх мук. А біль був просто нестерпний…

— Господи! Подивися на мої муки! Допоможи мені подолати це випробування, пережити його… Укріпи мій дух, Господи! — щиро молився наш нещасний Том.

Відповідь на його молитву з’явилася скоро: він почув чиїсь кроки, а світло ліхтаря ударило йому в очі.

— Хто тут? Заради Бога… Пити! — благально стогнав він.

Це була Кассі. Вона принесла із собою воду в глеку. Добра жінка відклала ліхтар, налила води у горня, підняла голову Тома і напоїла його. Він жадібно пив і просив ще.

— Пий, пий, — примовляла Кассі. — Я знала, що полегшить твої муки. Наносилася я сюди води ночами, ой наносилася.

— Дякую вам, місіс, — сказав Том, втамувавши спрагу.

— Не називай мене так. Я нещасна рабиня, така сама, як ти і решта… Мені, може, ще гірше, ніж вам, — гірко сказала Кассі й заходилася готувати Томові постіль із підручного мотлоху. Вона витягнула з-під гори поламаних ящиків старий матрац і накрила його простиралом, яке принесла з дому і попередньо змочила холодною водою.

— Ось, готово, — сказала вона, — Давай я допоможу тобі перебратися сюди.

І побитий Том із допомогою Кассі, терплячи страшні муки, перебрався на матрац. Його старання було винагороджено — холодне простирало та рівна м’яка постіль трохи втамували біль. До того ж Кассі обробила рани якимось трав’яним настоєм. Йому стало легше, але найбільше допомогло те, що хтось попіклувався про нього — це зігріло Томові душу. Кассі, між іншим, допомогла вже не одному покараному рабові, як оце зараз Томові.

— Ось, ще це, — сказала вона, підсуваючи йому під голову добрий жмут бавовни замість подушки, — більше нічим я тобі допомогти не зможу.

Том ще раз подякував їй, поблагословивши за доброту, а вона мовчки сіла коло нього на підлогу, обхопила коліна руками і дивилася в одну точку перед собою. У світлі ліхтаря Том побачив її такою: чепчик, ізсунутий на потилицю, спокусливо розсипане по плечах хвилясте чорне волосся, надзвичайно красиве і трагічне обличчя. Нарешті вона заговорила:

— Ти