Кейт Мосс - Гробниця

— Коротше кажучи, ти підозрюєш, що твій дядько винний у смерті твого батька. Я правильно розумію?

— Ну, якщо так сформулювати, то…

Мередіт перервала його й підвищила голос.

— І через усе це, коли з’явилась я, тобі якогось біса наверзлося на думку, що я маю до цього якийсь стосунок? Ти це подумав, Холе? Що я така собі юна нишпорка на кшталт Ненсі Дрю?

Мередіт відкинулась на спинку й сердито витріщилась на нього.

Холові вистачило такту густо почервоніти.

— Я не хотів тебе образити, — промовив він. — Але щось із того, що татко сказав мені під час нашої бесіди у квітні — пам’ятаєш, я тобі про неї розповідав? — наштовхнуло мене на думку, що він був незадоволений тим, як Джуліан веде справи, і збирався вживати заходів.

— Якби це дійсно було так, то чому ж твій батько не сказав тобі про це прямо? Якщо там дійсно була якась проблема, то вона б і тебе зачепила.

Хол похитав головою.

— Тато був не з таких. Він терпіти не міг різних пліток і чуток. Він ніколи нічого не казав, навіть мені, якщо не був цілком певним стосовно тих чи тих фактів. Презумпція невинуватості.

Мередіт замислилась.

— Гаразд, припустімо, що це так. Проте в тебе однаково виникло міцне враження, що між ними щось негаразд?

— Це могло бути щось тривіальне, незначуще, та в мене дійсно склалося враження, що то було щось серйозне. Щось таке, що має стосунок до Домен де ля Кад та його історії, а не тільки до грошей. — Хол знизав плечима. — Вибач, Мередіт, мабуть, я не зовсім чітко висловлююсь. Бо мені самому не все ясно.

— А батько нічого не залишив? Теку? Чи записи?

— Повір мені, я все обшукав. І ніде нічого не знайшов.

— Тож коли ти склав усе докупи, то почав думати, що твій батько міг найняти когось, щоб перевірити твого дядька. Може, щось і надибається. — Вона замовкла й зиркнула на нього через стіл. — А чому ти просто не спитав мене? — поцікавилась Мередіт, гнівно поблискуючи очима, хоча прекрасно розуміла, що Хол не конче мав це робити.

— Тому що… тому що така думка виникла в мене лише сьогодні ввечері.

Мередіт склала руки на грудях.

— Отже, ти не через це заговорив тоді зі мною в барі?!

— Звичайно ж ні! — відказав Хол з ображеним виглядом.

— Тоді чому?

Хол почервонів.

— Господи, Мередіт, ти сама знаєш, чому. А що, і так не видно?

Цього разу вже довелося почервоніти Мередіт.

РОЗДІЛ 66

Хол наполіг, що розплатиться за вечерю сам. Дивлячись на нього, Мередіт подумала, а чи не змусить його дядько продати свою частку в готелі, оскільки формально він був співвласником готелю? Раптом на неї знову накотилася тривога за Хола.

Вони покинули ресторан і ввійшли до вестибюля. Коло сходів Мередіт відчула, як Хол стиснув її руку.

Мовчки, рука в руку, вони рушили сходами нагору. Мередіт була абсолютно спокійною, вона зовсім не нервувала й не почувалася ніяково чи дискомфортно. Їй не треба було думати, хоче вона цього чи ні. Їй просто було хороше. Їм із Холом навіть не треба було розмірковувати, куди йти; вони якось, не домовляючись, вирішили, що краще піти до кімнати Мередіт. Краще для них, краще в цей конкретний момент.

До кінця коридору на другому поверсі вони дійшли, не здибавши нікого з гостей. Мередіт повернула ключ, гучно клацнув у порожньому коридорі замок; вона штовхнула двері, і вони так і ввійшли до кімнати — тримаючись за руки, наче молоде подружжя.

Промені повного місяця проникали крізь вікно й утворювали химерні бліді візерунки на підлозі. Вони відбивались і переломлювались у склі портрета Анатоля, Леоні й Ізольди, що стояв на столі.

Мередіт простягла руку, щоб увімкнути світло.

— Не треба, — тихо сказав Хол.

Він обійняв її за шию та пригорнув до себе. Мередіт вдихнула його запах так само, як і в Рен-ле-Бені біля церкви, — запах вовняного светра та мила.

Вони поцілувалися, смакуючи на губах ледь уловимі залишки вина; спочатку — потихеньку, якось нерішуче, і відчуття приятельської симпатії швидко стало змінюватися на щось набагато глибше та нагальніше. Мередіт відчула, як унутрішній затишок поступився місцем пристрасті. Вона заволоділа нею, поширившись від пальців ніг до стегон, живота, долонь, — і припливом крові запульсувала в скронях.

Хол нахилився, рвучко підняв Мередіт одним порухом своїх сильних рук і поніс на ліжко. Ключ випав з її руки та глухо бемкнувся на товстий килим, що лежав на кахляній підлозі.

— Ти така легенька, — прошепотів він, цілуючи її шию.

Обережно опустивши Мередіт на ліжко, він сів поруч, не сміючи відірвати ніг від підлоги, наче голлівудський секс-символ, зненацька засоромившись свого власного внутрішнього цензора.

— Ти впевнена… — почав був він, але замовк; а потім зробив іще одну спробу: — Ти впевнена, що тобі цього дійсно хочеться?

Мередіт притиснула палець до його губів.

— Т-с-с-с-с!

Вона стала повільно розстібати ґудзики на своїй сорочці, потім притягла його руку до себе. Напівзапрошення, напівнаказ. Мередіт почула, як Холові забило дух, а потім побачила, як здіймаються й опускаються його груди в плямистому світлі місячних променів. Сидячи зі схрещеними ногами на великому ліжку, Мередіт нахилилась і поцілувала Хола, відгорнувши своє темне волосся, що розсипалося по її обличчю. При цьому їй не довелося дотягуватись до його обличчя, бо різниці в зрості тепер не існувало.

Хапливо знімаючи свій светр, Хол заплутався, і Мередіт допомогла йому, засунувши руки під бавовняну футболку. Вони обоє засміялися, трохи ніяковіючи, а потім підвелися, щоб скінчити процедуру роздягання.

Мередіт не почувалася скутою. Це було цілком природно, більше того — правильно й необхідно. Приїхавши до Рен-ле-Бена, вона наче випала з часу. Наче на кілька днів вийшла зі свого розсудливого «я» та свого звичного розміреного життя, що котилося в заданій колії, і опинилася там, де діють зовсім інші правила.

Мередіт зняла останній предмет одежі. «О!» — вихопилось у Хола.

Мередіт підступила до нього; їхні оголені тіла торкнулись одне одного — від пальців ніг до грудей. Це було напрочуд інтимно, приголомшливо-прекрасно. Вона відчула, наскільки сильно він її жадає, але Хол не поспішав, даючи їй змогу самій проявити ініціативу й чинити так, як заманеться саме їй.

Мередіт узяла його за руку й потягнула до ліжка. Потім підняла ковдру, і вони лягли, відчуваючи своїми розпашілими тілами хрустку й байдужу прохолоду простирадла. Якусь мить вони лежали поруч, тримаючись за руки, наче лицар і його дама в кам’яному саркофазі. Потім Пол сперся