Девід Моррелл - Рембо

пости помітять рух. Він накаже вертольотам обстріляти їх із повітря, і їм доведеться повернути в цю долину. Ну, а як тільки вони вийдуть на відкриту місцевість, його колона зрівняє їх із землею. Ніяких полонених. Усі до одного моджахеди повинні вмерти.

Якщо моджахеди вирішать пробиратися на північ, вони наткнуться на іншу засідку. Пости розставлені й там. Вертольоти заженуть цю череду прямо під вогонь другої колони, яка швиденько з ними розправиться.

Звичайно ж, було б краще, якби честь перебити їх випала моїй колоні. Однак, незалежно від того, кому дістанеться слава, начальство буде мною задоволене.

Отже, куди вони повернуть: на південь чи на північ? У якому секторі це відбудеться? Кинути монетку, чи що?

Варто врахувати все. На схід моджахеди не підуть — відтіля ведеться вогонь. Значить, вихід у них один: йти на захід, у бік Пакистану. Але місцеві моджахеди дуже вперті та продовжують воювати. Піти в Пакистан для них рівнозначно відступу, а моджахеди скоріше помруть, ніж утечуть.

Правда, моджахеди можуть прийняти найнесподіваніше рішення. Якщо вони підуть на схід, для Зейсана буде важче розставити їм пастки. Ця долина тягнеться зі сходу на захід. Гори, що оточують її з півночі та з півдня, неприступні для БМП, частина перевалів контролюватися не буде, і вони зможуть вислизнути.

Тут своє слово скажуть важкі десантні вертольоти.

Ні, він не такий боягуз, як цей майор Азов. Той би просто втік.

Чого такі серйозні, майоре? — повернувся Зейсан до Азова. — Ми, можна сказати, розбили ворогів.

Ворогів? Чиїх ворогів?..

Батьківщини, звичайно.

Але ж афганці не нападали на нашу батьківщину, полковнику.

Звичайно, ні! Вони ж недорозвинені. А ми — велика держава! Вони не такі ідіоти, щоб нападати на Радянський Союз.

Тоді навіщо ж ми напали на їхню країну, полковнику?

Вам це відомо і не гірше за мене. Афганістан межує з Іраном. В Ірані багато нафти, а нафта потрібна нашій батьківщині.

І через це ми винищили мільйон афганців?

Ну, це не так уже й багато.

Звичайно, якщо ви не один із них.

Але ви, майоре, радянська людина, — Зейсан люто глянув на майора, потім звернувся до Каурова. — Незабаром у вас, прапорщику, буде можливість знищити ще більше ворогів.

Так точно, товаришу полковник, — рішуче відгукнувся прапорщик. Про таких, як він, кажуть, що природа над ним довго не мудрувала. — Я з нетерпінням чекаю, коли ми з вами підемо в бій.

Губи прапорщика розтягнися в подобі посмішки. Але крізь цю посмішку проглядало…

Презирство?

Не може бути. Прапорщик був зразком чемності та слухняності. Але якщо це й було презирство, воно стосувалося майора.

Полковник обернувся на чийсь голос.

Полковнику, вертольоти просять дозволу почати операцію зі зміни, — сказав офіцер зв’язку, який виліз із люка танка.

Дозволяю.

Відповідно до розробленого Зейсаном плану, вертольоти повинні були вести безперервний вогонь. Але потрібно поповнювати запаси пального. Зейсан хотів, щоб вогнева міць не слабшала, тому зупинився на системі змін. Третина машин ішла на базу для заправлення й поповнення боєкомплекту. Коли машини знову поверталися на позиції, на базу летіла наступна зміна і так далі. Це гарантувало Зейсану постійну перевагу в силі вогню.

«Здається, я продумав усе до дрібниць, — заспокоював він себе. — Тепер усе вирішить час».

РОЗДІЛ 3

Рембо знову спіткнувся й заточився. Щоб не випустити носилки з Траутменом, він упав на коліна.

Тобі треба відпочити, — сказала Мішель.

Коли стемніє. — Він ледве відкрив пересохлі губи та подивився на сонце. Воно вже торкнулося гір. Здавалося, що це не сонце, а величезна заповнена кров’ю куля, готова от-от тріснути.

Нили руки, натруджені носилками. Рембо випрямив коліна й потягнувся, із жахом прислухаючись до хрускоту суглобів.

У передгір’ї ревіли вертольоти.

Уперед!

Схил став ще крутішим. Дерева траплялися все рідше. Шар землі був тонкий, крізь нього проступало каміння. Рембо наблизився до гребеня гряди, випередивши всіх інших, щоб не висувалися через виступи скель. Побачив вертольоти, які застеляли в передгір’ях усе небо.

Вони кружляли, як стерв’ятники, поступово забираючись усе вище в гори та поливаючи вогнем усе довкола. На гвинтах вертольотів грали відблиски сонця. Воно поступово сідало, і відблиски гаснули один за одним. Одна з машин випустила ракету, яка тягла за собою слід диму. Вона, ніби ножем, зрізала дерева на своєму шляху й вибухнула на краю обриву.

Рембо здалося, що ракета влучила саме туди, де був їхній табір. Дерева охопило полум’я, яскраво забарвивши сутінки. Сонце вже сіло, і на тлі заграви було виразно видно, як з-під черева однієї з машин виповзла жовта хмара. Отруйний газ.

Рембо захлиснула лють. «Ці хлопці не гидують нічим», — думав він.

Полум’я пожежі, що вирувала в передгір’ї, розігнало сутінки. Спалахи вибухів нагадували вогні феєрверка. Прожектори вертольотів ретельно обнишпорювали околиці.

Може, відпочинеш? — запитав Муса.

Рембо подивився туди, де все було залито світлом прожекторів.

Не зараз. От здолаємо той схил…

Муса щось пробурмотів.

Що?

Ти вб’єш себе.

Ну, що ж, якщо так треба…

Він побачив, що попереду, крім рідких дерев, лише валуни, знову спіткнувся і зупинився.

Руки тряслися. Він присів на край носилок і спробував розпрямити спину. М’язи простромив різкий біль. Він сповз на землю.

Мішель зістрибнула з коня й опустилася поруч.

Подбай про полковника, — сказав Рембо. -

Але…

Чорт забирай, подбай про полковника!

Ну й упертий же ти!.. — Вона взяла свою сумку та присіла біля Траутмена.

Рембо ковтав ротом повітря й намагався розслабитися. Його тіло тремтіло.

Підійшла Мішель.

Він ще непритомний. Дихає нормально, але пульс слабкий, — сказала вона.

Це погано?

Я боюся за нього. Відновилася кровотеча.

Чорт!

Його морозить. Треба б дати йому трохи води.

Рембо почекав, коли мине запаморочення, і підійшов до Траутмена

Муса відкрив флягу, підніс горлечко до губ полковника, улив йому в рот води.

Навіть у темряві Рембо побачив, що майже вся вода вилилася назад.

Спробуй ще раз! Полковнику, ви повинні попити!..

Муса знову влив води, але й вона вилилася.

Прокиньтесь, полковнику! — сказав Рембо.

Полковник не відповідав.

Прийдіть же до тями!

Траутмен ворухнувся та підняв руку. Але вона відразу впала на носилки.

Ви чуєте мене, полковнику? Ви повинні попити.

Що? — голос Траутмена був схожий на шелест вітру в опалому листі. — Що, Джоне?

Йому вдалося зробити один ковток.

Мішель змочила носову хустку, обтерла нею обличчя полковника та поклала хустку йому на чоло.

Треба б нагодувати й напоїти коней, — промовив Муса.

А тобі треба поспати, — сказала Мішель, звертаючись до Рембо.

Потім.

Ні, зараз. — Мішель схопила його за руки. — У тебе обдерті