Девід Моррелл - Рембо

деревце. Зрубавши під корінь, кинув його Мусі.

Візьми ніж, зріж гілки й обрубай верх. Залиш від стовбура дванадцять футів.

Він оглянувся, знайшов ще одне молоде деревце таких же розмірів і, зрубавши його, кинув Мусі.

Мені будуть потрібні дві однакові тички.

Він зрубав із дерев кілька гілок, очистив їх від листя, нарізав шматками по чотири фути кожен і повернувся до Муси.

Афганець розклав гілки поперек тичок. Рембо розрізав мотузку на шматки по два фути кожну та, ставши на коліна, почав прикручувати кінці гілок до тичок. Муса йому допомагав.

Між гілками повинно бути близько восьми дюймів, — пояснював Рембо, — це довжина леза твого ножа.

Муса мовчки кивнув. Він працював швидко, як тільки міг.

Рембо перевірив кожну гілку. Жодна не ворушилася. По обличчю його струменів піт, і він, захищаючи очі, обв’язав чоло Смужкою матерії.

Під спину потрібно буде підкласти що-небудь м’яке. — Рембо нарізав гілок, зробив із них підстилку й виволік носилки на галявину.

Ревіння вертольотів ставало все голоснішим.

Носилки занадто довгий, — сказав Муса. — Незручно. Краще відрізати. Тоді ми зможемо нести твій друг.

Якщо ми будемо тягти ці носилки вдвох, то не зможемо йти швидко.

Ми не будемо нести їх удвох?

Не будемо.

Але як?..

Рембо відв’язав свого коня й вивів на галявину. З обох боків сідла він зробив прорізи.

Повернувшись до носилок, підняв їх і просунув тички в обидва прорізи. Потім зробив ще кілька дірок, закріпив у них кінці тичок. Перекинув через спину коня шматок мотузки й туго стяг кінці між собою.

Вертольоти ревіли вже десь зовсім поруч. Скрекотіння кулеметних черг почастішало.

Мусо! Повертайся назад до урвища. Розрахуй час між спалахами та звуком пострілів.

Але…

Не запитуй, навіщо це потрібно! Зроби те, що я прошу!

Муса сховався, і Рембо кинувся до печери.

Він готовий, Мішель?

Рана вже не кровоточить. Пульс слабкий, але ритмічний. Тиск низький, але могло бути й гірше.

Візьми його за ноги, а я візьму за плечі.

Вони дбайливо винесли Траутмена з печери та поклали на носилки. Гілки злегка прогнулися, але витримали вагу тіла.

Траутмен застогнав.

Пробачте, полковнику. Мені шкода вас турбувати, але нам необхідно уникнути зустрічі з досить розсердженими гістьми.

Повіки Траутмена здригнулися.

Джоне?

Це я, сер, — Рембо перекинув мотузку через груди Траутмена та прив’язав його до носилок. Він розібрав свій лук та решту стріл і закріпив їх у сумках на поясі. Автомат-гранатомет засунув під мотузку на носилках.

Форт Брегг… Що ти тут робиш?

Це не форт Брегг. Це… Спробуйте заснути, полковнику.

Він обернувся на шум. Повертався Муса.

Спалах. А через п’ять секунд постріли.

Швидкість звуку — миля за секунду. Значить, вертольоти за п’ять миль звідси. їм буде потрібна година, щоб прочесати все вздовж і впоперек.

Схил здригнувся від вибуху.

Рембо кинувся до кінців тичок, які лежали на землі.

Він узявся за тички та спробував розпрямитися. Його тіло тремтіло. Від напруги коліна, спину, руки й плечі судомило. Однак йому вдалося встати та підняти носилки. М’язи пронизував різкий біль. Здавалося, сухожилля от-от порвуться.

Веди коня, Мусо! Поспішай! Мішель, сідай на коня Муси й доганяй! Тікаймо звідси до біса!

Унизу все голосніше й голосніше ревіли вертольоти. Загін обігнув скелю та зник у лісі.

ЧАСТИНА IX

РОЗДІЛ 1

Хоч Рембо й обмотав голову смужкою матерії, піт заливав йому очі. Носилки заважали дивитися під ноги. Він спіткнувся об колоду, що лежала впоперек стежки, і ледве втримав рівновагу.

Муса оглянувся, насупився.

Уперед, — сказав Рембо, — хльосни коня.

Мішель, яка їхала позаду, з занепокоєнням зазначила:

Ти ослаб від утрати крові. Ти не спав і майже нічого не їв. Тебе поранили під час нападу на форт. Побережи себе. Ти можеш не витримати.

Витримаю, скільки буде потрібно. — Рембо перехопив ручки носилок і змусив йти себе далі.

Ти ж знущаєшся над собою!

Чорт забирай, а що робити?

На носилках лежав непритомний Траутмен. Коли вони погойдувалися, голова полковника вдарялася об краї, і Рембо намагався йти якомога плавніше.

Давай прив’яжемо носилки ще й до мого коня, — запропонувала Мішель.

Не можна. Ми й так ризикуємо. Раптом коні понесуть?

Натягнемо поводи.

Це не допоможе, — сказав Рембо. — До того ж нам стане важче обходити ями та колоди. Ми будемо рухатися ще повільніше.

Вони досягли вершини пагорба. Поки вони рухалися на південь, у тому напрямку, куди пішов загін Халіда. Увагу Рембо привернули сліди підків на ґрунті схилу. Сліди тяглися зі сходу. Рембо здогадався, що їх залишив загін Мосаада. Тепер він точно знав місце, де Мосаад зробив зупинку, а потім повернув на Пакистан.

«Зрозуміло, — подумав Рембо, — Пакистан*.

Там безпечно.

Там нададуть допомогу Траутмену.

Він ще рішучіше покрокував за конем Муси. У міру того як вони спускалися в передгір’я, кулеметна стрілянина голоснішала.

«Які ж вони озлоблені, — думав Рембо. — Схоже, стріляють по всьому, що їм здається підозрілим. Так незабаром розстріляють весь боєзапас».

Мусо, іди швидше!

Дерева стали траплятися рідше. Рембо вийшов на зарослу травою галявину.

Мусо, ми не повинні виходити на відкриту місцевість! Треба обійти галявину за деревами.

Рембо дуже втомився та страждав від болю, але темпу не зменшував. «Незабаром ми вийдемо на відкриту місцевість і будемо як на долоні», — думав він.

РОЗДІЛ 2

Полковник Зейсан стояв між БМП і скелею. Машину він залишив неохоче. Вентилятор ледь працював, тому що двигун машини був виключений і акумулятори розряджалися. Коли повітря всередині стало спертим, а сонце розпекло БМП, довелося ризикнути. Узагалі ж, ризик був не дуже великий. Перебуваючи в цьому місці, він не міг стати мішенню для снайпера. Однак він ще ніколи не був так близько до лінії вогню й тому почувався незатишно.

Але він намагався цього не показувати. Ні майор Азов, який понуро стояв поруч, ні прапорщик Кауров страху явно не відчували. А командир має бути прикладом для підлеглих.

«Спокійно, — наказав собі полковник. — Я повинен виглядати спокійно та впевнено. Ризик невеликий. І що тільки не зробиш, щоб ушитися з цієї країни».

Колона залишила форт під прикриттям бурі, проминула перевал і досягла долини на південь від східного хребта.

Усередині дня вертольоти почали атаку. Зейсан з укриття прислухався до ревіння моторів і стрілянини. Він посміхався. Моджахеди повинні злякатися — штурм організований як слід. Вони вирішать, що в них немає іншого виходу, згорнуть табір і перенесуть його в інше, більш безпечне місце.

Зейсан посміхався ще ширше. Якщо вони побіжать, розставлені в передгір’ях