Девід Моррелл - Рембо

долоні. Я продезинфікую й перев’яжу їх. Випий трохи води та з’їж що-небудь.

Навряд чи я зможу.

Бога заради, послухайся мене!

Рембо зробив ковток із фляги Муси й відламав шматок сухого твердого хліба.

Темряву в передгір’ї розпорювали промені прожекторів. Здавалося, вони з’являються нізвідки та зникають у нікуди. Це ж «нізвідки» випльовувало кулеметні черги.

Він повернувся до засніжених шпилів гір.

Мусо, коли ми перейдемо через них?

Завтра. Це важко. Якщо Всевишній допоможе, ми спуститися в долину на тому боці гір завтра вдень.

Удень? Ти хочеш вийти на світанку?

Небезпека потрібно бачити.

Але нас за цей час устигнуть розстріляти з кулеметів. Виходимо вночі.

Але тобі треба поспати, — наполягала Мішель. — Інакше ти просто звалишся.

Якщо ці вертольоти знайдуть нас, я засну назавжди. Ви, зрештою, теж. Виходимо зараз!

Рембо вдивлявся в гори. Загін Мосаада, звичайно ж, іде швидше й напевно вже ближче до вершини. Він знав, що вони не будуть робити привалу. Але що з Рахімом і Халідом? Чи вдалося їм сховатися?

Звиваючись, як змія, Халід пробирався вниз темним схилом повз невидимі дерева. Його загін стояв вище, на лісистому плато, куди вони вийшли відразу після заходу сонця. Справа, на заході, ревіли вертольоти: він бачив промені їх прожекторів, язики полум’я, спалахи трасуючих куль. Раптом половина прожекторів згасла, потім вони спалахнули трохи далі.

«Пішли на заправлення», — думав Халід, продовжуючи обережно спускатися вниз.

Занадто їх було багато. А може, вони вирішили нас просто налякати? Раніше радянські не збирали стільки вертольотів відразу. Напевно, вони поставили мету викурити повстанців з їхніх притулків на рівнину, щоб розчистити шлях для наступу. А може, вони встигли розставити пастки. Правда, щось несхоже.

Халід прочитав молитву Аллахові. Його людям потрібна допомога Всевишнього. Але не можна сподіватися тільки на Аллаха, треба й самому розвідати, що попереду. Командир відповідає за своїх людей.

Американець урятував його дочку. Халід відчував муки совісті, що не взяв його із собою. Але ж він пропонував піти разом, та американець відмовився: він не міг покинути друга. Халід високо цінував дружбу, але в нього були обов’язки перед людьми. Що ж, американець зробив свій вибір. Досить думати про це! Краще думати про те, що буде.

Ховаючись у тіні дерев, Халід поповзом добрався до обриву та прислухався до того, що діялося внизу.

Якщо вгорі, слава Аллахові, світили зірки, то внизу була суцільна пітьма — царство диявола. Але нічого, незабаром зійде благословенний місяць. Він розсіє цю темряву, а поки Халід залишиться тут і перепочине.

Раптом знизу пролунав звук, від якого в нього завмерло серце. Це міг зірватися камінь із краю обриву.

Або ж суха гілка впала та зачепила по дорозі іншу гілку. Але міг бути й удар ствола гвинтівки об камінь. Або фляги. Або звук тумблера переговорного пристрою.

Халід насторожився.

Він спітнів, хоча дув холодний нічний вітер.

Ось! Знову цей звук! Скреготіння металу! І — шепіт!

Незрозумілий шепіт! Російська мова!

У тиші ночі цей шепіт просто оглушив Халіда. Так значить…

Радянські виставили пости. Вони вважають, що ми, ховаючись від вогню вертольотів, підемо на північ або на південь,

але тільки не на схід, оскільки для нас де капітуляція.

Отже, унизу — пастка.

Треба вибратися із цього обриву, повернутися до свого загону й повести людей у Пакистан.

Але, може, вороги розставили пастки й у тому напрямку? Чи не думають вони, що раз ми не робили так ніколи, то не зробимо і далі?

Він безшумно ковзнув між каменями. Тепер їх обриси стали ледь помітні у світлі місяця, який щойно зійшов. Слава Аллахові, цей небесний світильник добре освітлював його шлях.

РОЗДІЛ 4

«І місяць, і сонце тут незвичайні», — думав Рембо. Завдяки гірському повітрю та грі світла місяць, здавалося, от-от упаде, таким він був великим. Його срібне світло проникало всюди.

Рембо йшов по білому у місячному світлі камінню. Муса й кінь, до якого були прив’язані передні ручки носилок, здавалися примарами. Обернувшись, він побачив Мішель верхи на другому коні. Унизу, у долині, нишпорили промені прожекторів цих стерв’ятників.

Він перехопив зручніше ручки носилок і продовжив підйом. Ніч була холодною, але він обливався потом. Шуму від них було досить багато: у холодному повітрі човгання підошов по каменях здавалося оглушливо гучним. Униз схилом котилися зрушені копитами коней камені.

Дерева скінчилися.

Вони вже піднялися до такої висоти, коли стало важко дихати. Легені працювали, як міх у кузні в Банкоку, але повітря не вистачало. У Рембо запаморочилася голова, м’язи живота зсудомило.

— Півгодини, — вимовила Мішель.

Він кивнув. Вони вирішили поїти Траутмена через кожні тридцять хвилин. Рембо нізащо не став би витрачати час на відпочинок, але заради Траутмена був готовий на все. Він опустив ручки носилок на землю та помасажував затерплі руки. Муса тим часом заливав воду з фляги в рот Траутмену. Вода стікала по шиї полковника, але губи ворушилися. Траутмен пив.

Тепер попий ти, — сказала Мішель.

Я не хочу пити.

Рембо відчував, що його трохи нудить.

Попий.

Він випив трохи води, Мішель відламала шматок хліба та дала йому. Він жував і думав, що, може, йому вдасться обдурити голодний шлунок. Узявся за ручки, відчуваючи, як напружилися сухожилля, і пішов уперед.

Вони дійшли до межі снігів. Стало холодно. Мішель накрила Траутмена ковдрою. Кінці іншої ковдри вона зав’язала навколо шиї Рембо. Потім перехопила ковдру мотузкою на поясі, так що вона прикривала його до колін. Сама Мішель і Муса також загорнулися в ковдри. Вони йшли спереду, мерзнули обличчя й руки. Із рота валила пара. Сніг був твердим. Коли черевики проламували наст, огидно поскрипувала суха кірка. Рембо намагався ступати в ямки, залишені копитами коня Муси.

Він помітив спереду втоптану площадку. Вона тяглася навскоси зліва направо. Що це могло бути? Підійшовши ближче, він розрізнив сліди підків. І все зрозумів. Тут ішов загін Мосаада. Він просувався набагато швидше та зараз, можливо, уже перевалив через хребет і досяг лісу на тому боці.

"Уперед", — подумки сказав Рембо.

Але відразу згадав про вертольоти. Йти протоптаною дорогою, звичайно ж, було легше, але й небезпечніше. Коли вертольоти піднімуться сюди, вони безперечно, помітять її. І стануть прочісувати все з наміром знайти групу, що залишила цей слід.

Він задумався. Перед ним був кулуар, посередині якого, поблискуючи в місячному світлі, пролягала вузька стежка.

Мусо, ця стежина виведе нас до мети?

Так, але це більш важкий дорога. Буде легше, якщо ми підемо там, де пройшов загін.

Ми не можемо йти тут. Нас помітять