Брати Капранови - Забудь-річка

як, скажіть, це розуміти? І чого це дорослий одружений чоловік сидить на порносайтах, коли вдома чекає жінка?

Слухаючи подібні історії, Уляна іноді навіть подумки дякувала батькові Настуні за те, що так швидко і безболісно розчинився у Всесвіті. Бо не вистачало б зараз везти таке добро на своїй шиї. Тому іронічно ставилася до традиційних дівочих плачів — «я нікому не потрібна», «навіть у хлопців зараз є хлопці, а в мене — немає». Було б за чим переживати.

І от тепер, коли в житті зовсім неочікувано і навіть безпідставно з’явився чоловік, Уляна дещо розгубилася. Вона не знала, як з ним поводитися — попри те, що прожили разом вже довгий час. У квартирі мешкали незвичні предмети — шкарпетки, краватки, чоловіча бритва, піна для гоління, якою Настуня періодично намагалася малювати візерунки на дзеркалі. Квартира стала якоюсь чужою — навіть білизни не кинеш, де зручно, а насправді де завгодно, як це роблять жінки на своїй половині світу, а коли туди вторгається чоловік, притьмом ховають усі свої бебехи.

Звісно, життя в одній кімнаті з малою не давало великого простору для сексу, але вдягати нічну сорочку Степан все-таки не дозволяв, не кажучи вже про піжаму чи шкарпетки, в яких вона звикла спати взимку. Та й навіщо потрібні шкарпетки, коли завжди поруч гаряче тіло, об яке так затишно погріти ноги і все інше, що в жінки так швидко замерзає.

Чоловіче тіло в ліжку — це було окреме дивовижне явище. Уляна ніколи до цього не спала в одному ліжку з чоловіком, якщо під словом «спати» розуміти власне сон, причому сон регулярний. Вона частенько прокидалася рано і обережно торкалася його шкіри — не з метою збудити — а просто для того, щоб призвичаїтися, щоб відчути, що таке чоловік. Він засинав обійнявши її, і вона дивувалася, як добре Господь припасував їхні тіла. Усі її вигини, дещо кістляві, якщо сказати чесно, вкладалися поміж його плечей і втискалися до живота, коліна торкалися колін — немовби у пазлі, які любила складати Настуня. Але потім, уві сні, він перевертався на спину або й на інший бік, і давав їй можливість непомітно вивчати себе. Вона зрозуміла, що його тіло живе якимось окремим життям — воно може прокинутися раніше за нього і нахабно демонструвати себе під ковдрою, може раптово здригнутися короткою судомою, може почати обіймати її уві сні, не розплющуючи очей. Це дуже цікава штука — чоловіче тіло, велике, сильне, небезпечне, і водночас ніжне та несподівано наївне у своїх реакціях.

Мама в дитинстві уникала розмов на сексуальні теми, бабуся обмежувалася поясненням, що «секс — це трохи приємно і дуже непристойно». Інститутські подруги у своїх розповідях були або занадто фізіологічні, або ж святенницькі, з тих, що фригідність видають за порядність, — останні у своїх міркуваннях були настільки сухі, аж складалося враження, що їх теж передусім цікавить фізіологія. Отже тепер Уляні доводилося самій досліджувати не тільки власне любощі, але й усе, що їх супроводжує, зокрема чоловіче тіло, яке зайняло половину твого ліжка і чоловічу душу, що зайняла половину життя.

Цікаво, чи й справді Бог створив чоловіків за образом і подобою своєю? Тоді яким насправді є оригінал — жилавим, як оцей, чи з кам’яним обличчям та військовою виправкою, як у воєнрука з дитинства, а чи з круглим черевцем та залисинами, як Черешеньчин Вікінг? Степан іноді казав: «Ти знаєш, за чиєю подобою створено чоловіка? Отож. Значить кожен чоловік — це маленька копія Бога, і піднімаючи на нього не те що голос — навіть брову — ти насправді піднімаєш її на кого?».

Звісно, це був жарт, бо Уляна ніколи не підвищувала голос на чоловіків. На інших — через те, що не мала інших чоловіків, на цього — бо надто мало вони ще прожили, і вона не сприймала його як свою власність. Навіть коли виходили кудись разом, вона не хапалася за його руку, не дивилася навкруги з характерним жіночим викликом, а просто ішла поруч, торкаючись, за можливості, його пальців. Бо не вірила сама собі. Бо так не могло бути, щоб у неї був свій персональний, окремий чоловік. Бо так не буває.

Мама не мала власного чоловіка — тобто якийсь час мала, але, судячи з усього, він був не дуже власним. Бабуся теж не мала власного чоловіка — точніше, мала, але тільки у спогадах та снах. Вона все життя виховувала його доньку, заробляючи на це вихованням чужих дітей. Школа для неї була порятунком від органів безпеки, які невловимо стежили за усіма, але тихих, непомітних сільських вчителів та інших представників дефіцитних професій без особливої потреби не чіпали. Школа для неї була келією монахині, адже вчителі живуть у своєму окремому маленькому світі, населеному дітьми та їхніми батьками, і, не маючи особливої потреби виходити у великий світ, можуть лишатися там постійно. Школа була прокляттям, яким бабуся спокутувала своє антирадянське минуле. «Педагогіка — пристань розбитих кораблів», — казала вона немовби жартома, і тільки подорослівшавши, Уляна раптом зрозуміла, що це означає. Як це — все життя відчувати себе розбитим кораблем? Саме тому бабуся категорично заборонила Уляні іти в педінститут. «Підеш у пед — прокляну», — казала вона, сміючись, але насправді цілком серйозно. Мама ж своє життя занурила у фізіологію, у чистоту лікарні, що за нею ховається найбрудніша сутність цього закладу із моргом, операційними, процедурними, інфекційними боксами, у білі халати, що забруднені кров’ю, жовчю, слиною та іншими людськими виділеннями, у латину, яка маскує страшні діагнози та безнадійні хвороби. Для Уляни запах лікарні був запахом дитинства, але мама теж відрадила їй іти у медичний. «Людське страждання — це не те, для чого ти створена», — казала вона. Власне так Уляна й опинилася у світі брехні та несправедливості, софістики та облуди, цинізму та підлості, тобто у світі юриспруденції. І маючи дуже близькі, ніжні стосунки з бабусею та мамою, вона, здавалося, увібрала в себе всю карму родини — і бабусину розплату за походження, за війну, за зниклого чоловіка і ще невідомо за що, і мамину покірливість долі, і власну, новопридбану самотність, впевненість у запрограмованій недолі, у тому, що нічого не буде, що донька — єдиний шанс і розрада…

І тут раптом він. Людина, яку звуть так само, як у армії звали її зниклого діда. Немовби нагорода від покійної бабусі за все, що довелося пережити.

Степан Шагута.

* * *

Сотник Трійця стояв