Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

я? Чи хочу я знати те, що відомо їй? Не думаю, що взагалі хочу щось знати.

Шаріс дивиться десь убік, відтак знову на мене. Вона дивиться на свою каву, огортає горнятко руками.

– Ну, я думала, ти знаєш, що… Гомес закоханий у Клер.

– Так. – Я не допомагатиму їй у цьому.

Шаріс проводить пальцем по поверхні столу.

– Так що… Клер сказала йому відвалити, проте він думає, що коли довго наполягатиме, то щось станеться і зрештою, він буде з нею.

– Щось станеться…

– З тобою. – Наші з Шаріс погляди зустрічаються. Мені стає погано. Вибачаюся, встаю та йду в крихітний санвузол, завішаний портретами Мерелін Монро. Хлюпаю на лице холодною водою. Обпираюся на стіну із заплющеними очима. Коли стає очевидно, що мене нікуди не переносить, повертаюся в кав’ярню і сідаю.

– Перепрошую. Що ти казала?

Шаріс здається переляканою і якоюсь змалілою.

– Генрі, – тихо промовляє вона. – Скажи мені.

– Сказати що, Шаріс?

– Скажи, що ти нікуди не зникнеш. Скажи, що Клер не хоче Гомеса. Скажи мені, що все вдасться. Або скажи, що все це – лайно, не знаю, просто скажи мені, що відбувається! – Її голос дрижить. Шаріс кладе свою руку на мою, і я стримуюсь, аби не забрати її.

– У тебе все буде добре, Шаріс. Усе налагодиться. – Вона дивиться на мене, не вірячи і не бажаючи вірити. Спираюся на спинку стільця. – Він не залишить тебе.

Вона зітхає.

– А ти?

Мовчу. Шаріс дивиться на мене, відтак схиляє голову.

– Ходімо додому, – промовляє, і ми нарешті йдемо.

Неділя, 12 червня 2005 року (Клер тридцять чотири, Генрі сорок один)

Клер: Сонячний недільний полудень; йду на кухню і натрапляю на Генрі, що стоїть біля вікна і пильно дивиться на задній двір. Він манить мене пальцем. Стаю поруч з ним і дивлюся. Альба грає у дворі зі старшою дівчинкою. Дівчинці десь років сім. У неї довге темне волосся, і вона босоніж. На ній брудна футболка з логотипом «Cubs». Вони обидві сидять на землі, обличчям одна до одної. Дівчинка сидить спиною до нас. Альба усміхається їй і махає руками, ніби летить. Дівчинка хитає головою і сміється.

Дивлюсь на Генрі.

– Хто це?

– Це Альба.

– Так, але хто з нею?

Генрі усміхається, але його брови зведені докупи, тому усмішка, здається, стурбована.

– Клер, це Альба, трохи старша. Вона мандрує в часі.

– Боже мій. – Дивлюся на дівчинку. Вона повертається і вказує на будинок, на мить бачу профіль, а потім вона знову відвертається.

– Підемо до них?

– Ні, з нею все добре. Якщо діти захочуть, то прийдуть до нас.

– Я хотіла би зустрітися з нею…

– Краще не треба… – починає Генрі, але поки він це каже, дві Альби зриваються з місця і біжать до задніх дверей, узявшись за руки. Сміючись, вони вриваються на кухню.

– Мамо, мамо, – каже моя трирічна Альба, вказуючи на іншу. – Дивися! Велика Альба!

Інша Альба всміхається і промовляє:

– Привіт, мамо.

Усміхаюся і відказую:

– Привіт, Альбо.

Відтак вона повертається, бачить Генрі й скрикує: «Тату!» – і біжить до нього, обіймає його і плаче. Генрі дивиться на мене, нахиляється до Альби, гойдає її і щось шепоче їй на вухо.

Генрі: Клер зблідла; стоїть і спостерігає за нами, тримаючи за руку маленьку Альбу. Альба дивиться з розтуленим ротом, як її старша копія, плачучи, чіпляється до мене. Нахиляюсь до Альби і шепочу їй на вухо: «Не говори мамі, що я помер, гаразд?» Вона дивиться на мене, – сльози тримаються на її довгих віях, губи тремтять – і киває. Клер тримає паперову хусточку, просить Альбу висякати носа, обіймає її. Альба дозволяє провести себе, щоби вмити обличчя. Мала, теперішня, Альба тулиться до моєї ноги.

– Чому, татку? Чому вона сумна?

На щастя, мені не треба відповідати, тому що повернулися Клер і Альба; на Альбі одна з футболок Клер і пара моїх обрізаних шортів.

– Агов, усі. Чому би нам не піти на морозиво? – пропонує Клер.

Обидві Альби усміхаються; маленька Альба танцює навколо нас і викрикує:

– Ми морозиво їмо, всі ми любим ескімо!

Сідаємо в машину, Клер за кермом, трирічна Альба на передньому сидінні, а семирічна – на задньому сидінні, поряд зі мною. Вона нахиляється до мене, пригортаю її. Усі мовчать, лише маленька Альба говорить: «Дивись, Альбо, песик! Дивись, Альбо, дивись, Альбо…» аж поки старша не відповість: «Так, Альбо, я бачу». Клер привозить нас у «Зефір»; ми влаштовуємося у блискучій блакитній вініловій кабінці й замовляємо два бананові спліти, шоколадний солод, а також ріжок м’якого ванільного морозива з посипкою. Дівчата поглинають свої бананові спліти, як пилосмоки; ми з Клер граємося нашим морозивом, не дивлячись одне на одного. Клер питає:

– Альбо, що відбувається у твоєму часі?

Альба кидає на мене погляд.

– Нічого цікавого, – відказує вона. – Дідусь учить мене грати другий скрипковий концерт Сен-Санса.

– Ти ще граєш у п’єсі, в школі, – підказую.

– Справді? – дивується вона. – Гадаю, ще ні.

– Ой, пробач, – кажу. – Напевне, це станеться наступного року.

Розмова точиться в тому ж дусі. Ми запинаємося, оминаючи те, що нам відомо, щоб захищати Клер і маленьку Альбу від нашої таємниці. Якийсь час по тому старша Альба кладе голову собі на руки на столі.

– Втомилася? – запитує її Клер.

Вона киває.

– Нам краще йти, – звертаюсь до Клер.

Ми розраховуємося, я піднімаю Альбу на руки – вона безсило лежить, майже спить на моїх руках. Клер піднімає маленьку Альбу, яка надто збуджена від усього солодкого. У машині, поки ми їдемо Лінкольн-авеню, Альба зникає.

– Вона повернулася, – кажу Клер. Вона якийсь час дивиться мені в очі через дзеркало заднього виду.

– Повернулася куди, татку? – запитує Альба. – Куди?

Пізніше

Клер: Нарешті мені вдалося вкласти Альбу подрімати. Генрі сидить на нашому ліжку, п’є віскі й у вікно спостерігає за білками, які ганяють одна за одною довкола обвитої виноградом альтанки. Підходжу й сідаю поруч із ним.

– Гей, – озиваюсь.

Генрі дивиться на мене, обіймає мене, притягує до себе.

– Гей, – говорить.

– Ти скажеш мені, що то було? – запитую його.

Генрі відставляє свою склянку й починає розстібати ґудзики на моїй сорочці.

– Може, я спробую не розповідати тобі?

– Ні. – Розстібаю ремінь і кнопку на його джинсах.

– Ти впевнена?

Він цілує мою шию.

– Так.

Розстібаю його блискавку, запускаю руку під сорочку, торкаюся живота.

– Насправді, ти не хочеш знати. – Генрі дихає мені у вухо й проводить язиком по його краєчку.

Тремчу. Він скидає свою сорочку, розстібає застібку ліфчика. Мої груди вивільняються; відкидаюсь на спину, спостерігаю, як Генрі