obraxxas - Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas

Не думаючи, її пальці торкнулися його руки. Вона хотіла сказати щось обнадійливе, але слів не знайшлося.

Габріель не відсмикнувся. Він дивився на її руку, ніби на щось далеке, примарне. Потім повільно підняв погляд. Його очі, холодні, як крижана глибінь, здавалися на мить теплішими.

— Я повернувся звідти, — сказав він тихо. — Але я не впевнений, що залишив його позаду.

І вона зрозуміла: він змінився. Безповоротно.

Меліса задала останнє на сьогодні питання, намагаючись зберегти в голосі м'якість, що могла б стримати цю крихку рівновагу між ними.

— Що саме ви знаєте про експеримент? — її голос був тихим, проте слова, немов розжарені голки, проникли у свідомість Габріеля.

Він смикнувся, немов від удару. Його рука, ще секунду тому охоплена теплом її пальців, вирвалася, залишаючи по собі порожнечу, яку одразу ж заповнила гірка холоднеча. Очі, що на мить здалися їй майже людяними, знову стали бездонними прірвами льоду. Губи викривилися у зловтішній усмішці, але в глибині його погляду ховалася темна буря.

— О так... вас відправили ті лікарі, — його голос був змінений, спотворений іронічним презирством, що здавалося відлунням усього болю, який йому довелося пережити. — А я все думав, що ж ви така добра? Ви боїтеся мене, але намагаєтеся бути лагідною. Вам потрібні подробиці? — він зневажливо фиркнув. — Ви знову хочете мене знищити? Позбавити мене цього? Позбавити мене... мене? — він провів рукою по грудях, немов намагаючись переконатися, що ще існує.

Меліса відчула, як її серце важко вдарилося об ребра. Вона бачила, як його блакитні очі, колись спокійні й трохи відсторонені, тепер наповнювалися темним штормом. Злість у них наростала, як палаюча хвиля, що ось-ось мала накрити все навколо.

Вона підвелася з крісла, рефлекторно роблячи крок назад. Неначе це могло її врятувати. Повітря навколо наче згущувалося, стаючи важким, липким, просякнутим напругою, що змушувала дрібні волоски на її шкірі вставати дибки. Габріель, який ще хвилину тому здавався крихким, спустошеним, тепер став кимось іншим. Кимось загрозливим.

— Давай, біжи! — голос його став різким, ніби гостре лезо, що розсікало саме повітря. — Адже я ж такий страшний, правда? Вам краще, аби я здох! — його слова виривалися з горла майже гарчанням, а рука стисла простирадло так, що кісточки вибілилися.

Меліса не рухалася. Вона знала, що якщо втече зараз, то він більше ніколи їй не довіриться. Але хіба вона могла щось зробити, якщо той, хто сидів перед нею, був більше не тим Габріелем, якого вона знала?

Хоча страх, мов невидима пелена, обгортав душу Мелісу, все ж надія – той неслабкий і тривкий вогник, що колись пала в її серці, не згасав. І хоча їй доводилося долати кожен крок, кожне слово, яке вона промовляла до нього, знаходило відгомін у її душі. Габріель... вона майже відчувала його присутність, немов вона його частина, немов він все ще був десь там, в її внутрішньому світі. Але його слова, різкі й холодні, ударяли у її серце, як сокира, що розколює камінь.

— Габріелю, я хочу допомогти, — її голос тремтів, проте кожне слово звучало як обіцянка, готовність витримати біль, лише б повернути того чоловіка, якого вона любила. Проте його відповідь не обіцяла нічого хорошого. Він сміявся, цей сміх був не просто глузуванням, він був крижано-холодним і пронизливим. Таке враження, що сміх цей був не його власним, а якимось чужим, якимось привидом, що ховався у темряві його розуму.

— Як ти мені допоможеш? — пролунав його голос, глухий, що потонув у темряві, як глухий удар молота по металу. Його слова рвали її душу.

Мелісу вразило це глузування, проте гнів всередині не дозволяв їй відступити. Вона не могла, не мала права відступити. Вона все ще стояла перед ним, навіть коли він відштовхував її своєю холодною байдужістю.

— Це я намагалась тобі допомогти! — її слова звучали як розірвана нитка, яка нарешті прорвала останню перешкоду в її серці. Сльози вже безупинно котилися по її щоках, але її голос став твердішим, впертим, як валун на воді, що не піддається стихії. — Я боролася за правду! Я сама виступила проти експерименту!

Здавалося, що сама повітряна оболонка цього місця здригнулася від її крику. Чи був то його відголосок? Чи просто стіна, яка давно збудувалася між ними, вже не могла витримати такого тиску?

Він притих. У його очах запалахкотіла та сама людяність, якої вона так давно прагнула побачити. І хоч цей погляд був лише тінню того, що колись було, вона все ж побачила його — того Габріеля, якого знала. Більше не було глузування, лише розгубленість і сум. Знову з'явилася та інтимна теплота, яка була в його усмішці, але вона вже не була тією, яку вона пам'ятала. Ця усмішка була ніжною, навіть тривожною.

— Чорт побери, Габріелю... Я тут через тебе! — вона зробила крок уперед, забуваючи про власний біль, бо вона не могла тримати це більше в собі. Прийшло все – і розчарування, і гнів, і біль. Всі ці емоції висипалися в крик. Але в його очах знову загорівся той відтінок людяності, той відлуння, якого вона так прагнула віднайти. І хоча він знову притих, хоча її слова ще тримали у себе відголоски кризи, цього разу їхній зв'язок був таким, що ніщо вже не могло порвати.