Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ви самі змусили мене до цього, — докірливо сказав Сегура.
— У вас методи більш людяні, ніж у Картера чи доктора Брауна. До речі, що ви збираєтеся робити з Брауном?
— Він вважає за потрібне повернутися до Швейцарії, щоб уладнати якісь справи з фірмою точних інструментів.
— А насправді куди їде?
— Не знаю. Можливо, в Бонн чи Вашінгтон. А може, ще кудись. Мені це невідомо. У всякому разі, вони, мабуть, задоволені вашими кресленнями.
— Моїми кресленнями?
— Так, кресленнями військових об’єктів у горах Орієнте. А доктор Браун відзначився й тим, що провалив небезпечного агента.
— Цебто мене?
Еге ж. Без вас двох на Кубі стане трохи спокійніше, а от з Міллі мені дуже шкода розлучатися.
— Міллі нізащо не вийшла б за вас, Сегуро. Їй не до вподоби портсигари з людської шкіри.
— А ви знаєте, чия то шкіра?
— Ні, не знаю.
— Одного поліцейського, що закатував мого батька... Батько був бідняк і належав до тих, кого можна катувати.
Підійшла Міллі з оберемком журналів. Було вже чверть на четверту, і небо над злітною доріжкою трохи посвітлішало — займався сірий світанок. Пілоти рушили до літака, за ними йшла стюардеса. Уормолд одразу впізнав їх: то вони кілька тижнів тому сиділи за столиком Беатріси в «Тропікані». По радіо оголосили про відліт лайнера номер 396 на Монреаль і Амстердам.
— Візьміть на згадку,— мовив Сегура.
Він подав їм два маленьких пакуночки. Вони розгорнули їх, коли літак робив останнє коло над Гаваною. Ланцюжок вогнів на набережній зник за обрієм; минуле лишилося позаду, за сизим серпанком моря. В пакунку, призначеному для Уормолда, була малесенька пляшечка віскі «Генерал Грант» і куля, випущена з поліційного пістолета. У Міллі — маленька срібна підківка з її монограмою.
— А навіщо куля? — спитала Міллі.
— Це жарт, причому не дуже дотепний. І все-таки він був непогана людина,— сказав Уормолд.
— Але зовсім не годився в чоловіки,— озвалася доросла Міллі.
Епілог в Лондоні
1
Коли Уормолд назвав своє ім’я, на нього подивилися з неприхованою цікавістю. Опинившись у ліфті, він здивувався, що його везуть не вгору, а вниз. І от він сидить у підземному коридорі й не спускає очей з червоної лампочки над дверима: його попередили, що зайти можна лише тоді, коли спалахне зелене світло. Якісь люди, не звертаючи уваги на лампочку, входили й виходили з дверей — хто з паперами в руках, хто з портфелем під пахвою; один був в уніформі полковника. На Уормолда ніхто не дивився, його присутність неначе бентежила всіх. Від нього одвертались, як від бридкого каліки. Та причина була, звичайно, не в його нозі.
У коридорі з боку ліфта з’явився Готорн. Весь він був якийсь зім’ятий, неначе спав не роздягаючись,— мабуть, прилетів нічним літаком з Ямайки. Він теж обминув би Уормолда, але той гукнув:
— Хелло, Г’оторне!
— А, це ви, Уормолде.
— Беатріса добре долетіла?
— Ну, натурально.
— А де вона, Г’оторне?
— І гадки не маю.
— Що тут діється? Схоже на трибунал.
— А це і є трибунал,— холодно кинув Готорн і зайшов у кабінет з лампочкою над дверима.
Годинник показував 11.25. Уормолда викликали на одинадцяту.
Він думав, чи зможуть вони що-небудь йому заподіяти, крім того, що звільнять,— а це вони вже, мабуть, і так зробили. Очевидно, зараз там вирішують його долю. Навряд чи до нього зможуть застосувати закон про розголошення військових таємниць. Він же вигадував таємниці, а не розголошував їх. Звичайно, вони можуть перешкодити йому влаштуватися десь за кордоном, а знайти роботу в Англії у його віці буде нелегко. Зате він не поверне їм грошей. Ті гроші — для Міллі. Хіба ж він не відробив їх, ставши мішенню для Картера — для його отрути і кулі?
За двадцять п’ять хвилин до одинадцятої полковник вийшов з кабінету і попростував до ліфта; він був видимо розлючений. «Оце мій суддя-вішатель»,— подумав Уормолд. Потім у дверях з’явився якийсь чоловік у грубошерстому піджаку, з запалими блакитними очима. Не треба було й уніформи, щоб впізнати в ньому моряка. Він ненароком зирнув на Уормолда й одразу відвів очі, як людина з незаплямованим сумлінням. «Зачекайте, полковнику!» — гукнув він і перевальцем подався по коридору, наче по палубі в негоду. За ним вийшов Готорн, розмовляючи з якимось зовсім зеленим юнаком, і раптом Уормолдові перехопило дух: над дверима горіла зелена лампочка, а поруч нього стояла Беатріса.
— Вас кличуть туди.
— А який присуд?
— Зараз ніколи розмовляти. Де ви зупинилися?
Він назвав свій готель.
— Я прийду о шостій. Якщо зможу...
— Мене розстріляють на світанку?
— Не бійтеся. Ну, заходьте. Він не любить чекати.
— А що буде з вами?
— Джакарта,— сказала Беатріса.
— Що це таке?
— Край світу. Ще далі, ніж Басра. Ідіть же нарешті.
У кабінеті за столом сидів чоловік з чорним моноклем.
— Сідайте, Уормолде,— сказав він.
— Та, мабуть, краще я постою.
— Це якась цитата, правда ж?
— Цитата?
— Я певен, що колись чув ці слова в аматорській виставі. Звичайно, дуже давно.
Уормолд сів.
— Ви не маєте права посилати її в Джакарту, — заявив він.
— Кого «її»?
— Беатрісу.
— А хто це така? А, ваша секретарка!.. Терпіти не можу, коли їх кличуть на ймення. Зверніться до міс Дженкінсон. Хвалити бога, секретаріатом орудує вона, а не я.
— Беатріса ні в чому не винна.
— Не винна? Слухайте, Уормолде. Ми ухвалили ліквідувати вашу явку, і тепер постає питання: що робити з вами?
«Ну, починається!» — подумав Уормолд. Судячи з виразу обличчя отого полковника, що був одним із суддів, йому будуть непереливки. Шеф вийняв монокль, і Уормолд з подивом побачив його блакитне, як у немовляти,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.